Галина Вдовиченко: Львів. Кава. Любов (збірка)

Вона прокинулася від того, що сонце надто сміливо зазирнуло у розчинене в прохолоду ранку вікно її помешкання на Валовій [1] Валова – вулиця в Галицькому районі Львова. Середмістя. . У напівсні усміхнулася відчуттю лагідного тепла сонячних променів на своїй щоці, тоді глибше вдихнула прохолодне після нічної літньої зливи повітря і зручніше влаштувалася поміж подушок та підверненої під себе ковдри. Сьогодні не мусила поспішати та зістрибувати з ліжка як навіжена. Нарешті могла дозволити собі розкіш неквапного пробудження, спокійного ранку і напівлінивого плину часу. Любила такі рідкісні хвилини спокою, коли не мусила бігти у нагальних справах, не треба було прокидатися від різкого дзвінка будильника, метушливо бігати помешканням, на ходу намагаючись поснідати, зібрати дитину в садочок, попити кави, намалюватися, вдягнутися самій і одночасно відповісти на дзвінки, які почергово діставали її то з міського, то з мобільного телефону. Вже й не пам’ятала, коли востаннє траплялася у її житті нагода так неквапно та спокійно провести ранок, як сьогодні. Напевно, ще позаминулого року, коли у мами теж випала відпустка влітку і вона забрала Ромчика до себе на цілих три тижні. Саме тоді Леся змогла нарешті зробити ремонт у їхньому з сином трикімнатному помешканні на піддашші австрійської кам’яниці в самому центрі Львова. Отримала це помешкання у спадок від бабці. Та прожила тут понад шістдесят років, а переселилася сюди разом із батьками ще у далекі довоєнні роки. Саме тоді, коли Львів окупували совєти і залишатися в гарному та просторому помешканні на вулиці Пеовяків [2] Вулиця Пеовяків – теперішня вулиця Гвардійська. було не лише нерозумно, а й небезпечно для життя. Будь-яке велике, зручне, добре умебльоване помешкання у тихому престижному районі міста відразу привертало увагу нової влади, ставало об’єктом бажання та активного замилування, а незабаром і господарі цього помешкання у кращому випадку автоматично опинялися вивезеними кудись у Казахстан чи Сибір, а в гіршому – щезали у глибинах тюрми на Лонцького чи у Бригідках [3] Тюрма на Лонцького та Бригідки – тюрми НКВС. . Хто був розумнішим, той вчасно реагував на зміни у житті Львова, не вірив жодним обіцянкам чи гаслам нової влади, не вичікував на кращі часи, а поспіхом залишав власні помешкання й осідав там, де його нове житло вже не становило жодного інтересу для «визволителів». Саме так Лесині прабабця й прадідусь, який був за Польщі успішним лікарем та мав гарне помешкання в хорошому районі, й опинилися в цій маленькій трикімнатній квартирі на піддашші. Нове помешкання не було таким просторим, як колишнє, не мало мазнички та великої кухні, а щоб піднятися до нього сходами, з незвички доводилося відсапуватися, проте воно було світлим, розташовувалося в середмісті, а головне – анітрохи не викликало замилування у нової влади. Це дозволило родині уникнути репресій у перші роки панування в місті совєтів, потім пережити німецьку окупацію, а за других совєтів виявилося, що хороший лікар потрібен будь-якій владі, всім режимам і що життя саме розставляє правильні акценти, бо на такі моменти, як шляхетне походження чи причетність когось із родини лікаря до репресованої греко-католицької церкви, можна закрити очі, а на ймовірність втратити власне здоров’я, а то й життя, злегковажити вкрай важко. Коли ж прадідусь вилікував декількох впливових чиновників, про жодні репресій вже й не йшлося.

З новим помешканням родина потроху зжилася, а згодом уже й не шкодували, що мешкають саме тут. Не надто далеко від медінституту, у самому центрі Львова й одночасно зовсім близько до Високого Замку та Кайзервальду [4] Високий Замок і Кайзервальд – місцевість, яка разом з Лисою горою створює доволі довгий заліснений хребет, одне з улюблених місць прогулянок львів’ян. . Гарний район, іще міцний австрійський дім та прожиті у ньому чи не найважчі, проте дуже щасливі роки примирили родину з втратою колишнього престижного та великого помешкання. Найважливішим було те, що попри всі довоєнні, воєнні та повоєнні лихоліття вдалося не лише зберегти родину, а й не втратити відчуття близькості. Переконання теж не зазнали змін, просто довелося загнати їх углиб і жити подвійним життям, як жили всі в окупованому Львові. Бо, як сказав у тридцять дев’ятому році на зборах в Оперному театрі маестро Станіслав Людкевич [5] Станіслав Людкевич (1879–1979) – український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог, доктор музикознавства. : «Нас визволили, і на то нема ніякої ради». От і мусилося жити з відчуттям визволеності від свободи, гідності та без впевненості за власну долю та долю рідних людей. У ті часи взагалі дуже мало залишалося того гарного, справжнього та шляхетного, що було притаманне довоєнному Львову. Але людина до всього звикає та пристосовується. Зрештою, ніщо справжнє не вмирає повністю, не гине назавжди, лише заганяється вглиб, затаюється до пори до часу, визріває, тоді передається дітям і врешті стає зерном, яке проростає тоді, коли жити в несвободі стає геть кепсько.