Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

«Дотепний тикозний Рей» — це було для мене писанням цілком нового штибу. Це була перша написана мною всеосяжна історія хвороби про те, як людина може жити повноцінно, попри складне неврологічне становище — і те, як її було сприйнято, надихнуло мене описувати більше подібних історій хвороб.

* * *

У 1983 році Елхонон Ґолдберґ, мій друг і колега, який навчався у Москві під началом Лурії, поцікавився, чи можу я разом із ним провести у Медичному коледжі Альберта Ейнштейна семінар, присвячений новій галузі — нейропсихології, зачинателем якої був Лурія.

Темою цього зібрання були агнозії — позбавлене сенсу сприйняття чи неправильне сприйняття; був момент, коли Ґолдберґ звернувся до мене й попросив навести приклад оптичної агнозії. Я одразу ж подумав про одного зі своїх пацієнтів — викладача музики, який втратив здатність візуально впізнавати своїх студентів (як і будь-кого іншого). Далі описав, як доктор П. поплескував по «головах» водорозбірних кранів чи лічильників сплати за паркування, приймаючи їх за дітей, чи люб’язно звертався до кулястих ручок на меблях і страшенно дивувався, чому вони не відповідають. Я розповів, що в якийсь момент він навіть прийняв голову своєї дружини за капелюха. Попри свою повагу до серйозного професора, студенти не могли стримати сміх, чуючи про таку комічну ситуацію.

Тоді я не мав на думці доповнювати свої нотатки історією доктора П., проте коли розповідав про нього студентам, наша зустріч зринула у мене в пам’яті. Того ж вечора записав його історію хвороби, назвав її «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха» і відправив до «Лондон рев’ю оф букс».

Мені й на думку не спало, що ця розповідь може стати заголовною у моїй збірці історій хвороб.

* * *

Улітку 1983 року на місяць поїхав до центру «Блу маунтін» — спільноти художників і письменників. Центр розташований на озері, що прекрасно підходить для плавання, і, крім того, у мене був із собою гірський велосипед. Я ще ніколи не перебував у подібному оточенні письменників і художників, і мені подобалося поєднувати роздуми і письмо наодинці з собою із товариським спілкуванням з іншими мешканцями за вечерею наприкінці дня.

Щоправда, упродовж перших двох тижнів свого перебування я був цілковито скутим і мучився від страшного болю: перестарався під час їзди на велосипеді, тому мені заклинило спину. На шістнадцятий день я натрапив на мемуари Луїса Бунюеля, [256] Луїс Бунюель (Luis Bunuel Portoles, 1900–1983) — французький і мексиканський кінорежисер іспанського походження, засновник і найвидатніший представник сюрреалізму в кінематографі, стилю особливого поєднання та конструювання образів, що мають на меті викликати у непідготовленого глядача шок. — Прим. перекл. у яких вичитав фразу, де він висловлює страх втрати пам’яті й індивідуальності, як сталося з його літньою матір’ю, яка хворіла на слабоумство. Це раптом нагадало мені про Джиммі, моряка, котрий страждав на амнезію, що його я почав спостерігати у 1970-ті. Я одразу ж розпочав роботу: упродовж дванадцяти годин писав про Джиммі і до настання сутінок завершив його історію, назвавши її «Заблукалий мореплавець». Від сімнадцятого до тридцятого дня не написав жодного слова. Коли мене пізніше запитували, чи «плідно» я провів час у «Блу маунтін», то не знав, що відповідати: мав один надзвичайно плідний день і двадцять дев’ять абсолютно непродуктивних.

Я запропонував цю історію Бобу Сілверсу з «Нью-Йорк рев’ю оф букс». Вона йому сподобалася, та він висловив цікаву думку. «Можете показати свої записи про цього пацієнта?» — запитав він. Проглянувши консультаційні записи, які я робив під час кожного прийому Джиммі, Сілверс зазначив: «Багато з них є яскравішими й безпосереднішими за ті, що ви передали мені. Чому б вам не поєднати їх так, щоб ваша оповідь містила одночасно і думки, що виникли у вас одразу після огляду пацієнта, і міркування через багато років?». [257] Після виходу «Заблукалого мореплавця» мені надійшов лист від Нормана Ґешвінда, одного із найнепересічніших і найкреативніших неврологів Америки. Мене дуже схвилювало, що він мені написав, і я одразу ж відповів. Проте більше нічого так і не почув від нього, оскільки у Ґешвінда стався жахливий напад. Йому було всього п’ятдесят вісім, та він лишив по собі величезну спадщину. Я дослухався його поради, й історія була опублікована у лютому 1984 року. Це неабияк мене підбадьорило, і упродовж наступних півтора року я надіслав йому ще п’ять історій, що згодом стали ядром книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Дружба й підтримка Боба, а також його безмежно дбайливе й конструктивне редагування є направду легендарними — якось під час мого перебування в Австралії він зателефонував, щоб запитати, як я поставлюся до того, що він замінить кому на крапку з комою. Крім того, саме він наштовхнув мене на думку написати чимало есеїв, за які я інакше б і не взявся.