Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

* * *

Попри те, що я спостерігав втрату мови — різні форми афазії — у своїх пацієнтів, утім був дуже безграмотний у тому, що стосується розвитку мови у дітей. У прекрасному «Біографічному нарисі однієї дитини» Дарвін описав розвиток мови й мислення (цією дитиною був його син-первісток), але я не мав власних дітей, щоб простежити це самому, а жоден із нас не має власних спогадів про той критично важливий період на другому чи третьому році життя, коли людина опановує мову. Я мав довідатися більше.

Однією з моїх найближчих подруг у Коледжі Ейнштейна була Ізабель Рапен, невролог-педіатр зі Швейцарії, найбільше зацікавлення для якої становили нейродегенеративні й пов’язані із неврологічним розвитком розлади в дітей. Тоді ця тема була цікавою і для мене; я написав статтю про «губчату дегенерацію» (хворобу Канавана) в однояйцевих близнюків.

Раз на тиждень кафедра невропатології влаштовувала розтин мозку, і під час одного з них, невдовзі після початку дослідницької роботи у Коледжі Ейнштейна, я зустрів Ізабель. [266] Ці мозкові розтини були дуже популярними й серед інших: приваблювали клінічних лікарів, яким кортіло побачити, чи підтверджувалися їхні діагнози. Під час одного такого випадку ми оглядали мізки п’яти пацієнтів, яким за життя діагностували розсіяний склероз. Однак ці розтини показали, що усі діагнози було поставлено неправильно. Ми утворили неочікувану пару — Ізабель, пильна й скрупульозна у своїх міркуваннях, і я, недбалий, квапливий, сповнений дивних асоціацій і розумових манівців, — проте ми одразу знайшли спільну мову й досі лишаємося близькими друзями.

Ізабель ніколи не дозволяла мені, так само як і собі, оперувати розпливчастими, перебільшеними чи непідтвердженими даними. «Надай мені докази», — завжди говорить вона. У такий спосіб вона є моєю науковою совістю, вона врятувала мене від чималого числа незручних грубих помилок. Проте якщо Ізабель відчуває, що я стою на твердому ґрунті, вона наполягає, щоб я просто і зрозуміло публікував те, що мені вдалося помітити — так, щоб його можна було належним чином обміркувати й обговорити, — таким чином, вона стояла за багатьма моїми книгами й статтями.

Я часто приїжджав на мотоциклі до її котеджу на березі Гудзонової затоки і ставав частиною родини Ізабель, Гарольда і чотирьох їхніх дітей. Я, бувало, проводив вихідні за розмовами з Ізабель і Гарольдом, час від часу катаючи дітей на мотоциклі чи купаючись із ними в річці. Влітку 1977 року я ввесь місяць жив у них у коморі, працюючи над некрологом про Лурію. [267] У листі за вересень 1977 року тітка Лен подякувала мені за телеграму, яку я надіслав їй з нагоди дня народження («/Вона/ пом’якшила зморшки на моєму вісімдесятип’ятирічному серці»), і додала: «Нас шокувала смерть професора Лурії. Вочевидь, це для тебе величезний особистий удар. Я знаю, як ти дорожив його дружбою. Ти написав некролог для Times?» (Я написав).

Кілька років тому, коли я почав задумуватися і читати про глухоту й мову жестів, ми з Ізабель провели насичений триденний вікенд, і вона витратила не одну годину, розповідаючи про мову жестів і особливу культуру глухих, яку вона досліджувала багато років, працюючи з глухими дітьми.

Вона втовкмачувала мені те, про що писав Виготський, наставник Лурії:

Якщо сліпа чи глуха дитина досягає того ж рівня розвитку, що й дитина нормальна — дитина з відхиленням робить це в інший спосіб, іншим шляхом, іншими засобами . А для педагога надзвичайно важливо розуміти самобутність шляху, яким він має вести дитину. Ключ до самобутності перетворює мінус вади на плюс компенсації.

Колосальний здобуток — вивчення мови — є відносно простим (майже автоматичним) для дітей із добрим слухом, проте може бути вкрай проблематичним для глухих дітей, надто якщо вони не мають доступу до візуальної мови.

Глухі батьки, які спілкуються за допомогою жестів, у такий спосіб «гомонітимуть» зі своїми дітьми, так само, як і батьки з добрим слухом спілкуватимуться усно — отак, у діалогічній манері, дитина і вчиться мови. Дитячий мозок найбільше пристосований до вивчення мови — усної чи жестів — у перші три-чотири роки життя. Але якщо упродовж цього вирішального періоду дитина не вивчає жодної мови, оволодіти нею у пізнішому віці може бути надзвичайно складно. Саме тому глуха дитина глухих батьків, виростаючи, «говорить» мовою жестів, а глуха дитина батьків зі слухом часто виростає, по-справжньому не знаючи жодної мови, якщо змалку не матиме доступу до спільноти, яка володіє мовою жестів.