Марк Хэддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

Позначимо двері X, Y та Z відповідно.

Позначимо той випадок, коли автомобіль стоїть за дверима Х, як Сх тощо.

Позначимо той випадок, коли ведучий відчиняє двері Х, як Нх тощо.

Припустимо, що ви обрали двері Х. Імовірність того, що ви виграєте автомобіль, якщо зміните свій вибір, обчислена за формулою:

P(Hz^Cy) + P(Hy^Cz) =

= P(Cy) · P(Hz | Cy) + P(Cz) · P(Hy | Cz) = (⅓ · 1) + (⅓ · 1) = ⅔

Другий спосіб отримати цю відповідь — накреслити схему ймовірних результатів, наприклад:

Тобто якщо ви зміните вибір, то в двох випадках із трьох ви отримаєте автомобіль. А якщо залишите вибір, то ваші шанси отримати автомобіль — 1 до 3.

І це доводить, що не завжди можна покладатися на інтуїцію. За допомогою інтуїції люди приймають життєво важливі рішення. Але за допомогою логіки можна отримати правильну відповідь.

Це також доводить, що містер Джевонс помилявся і що числа бувають дуже складними й суперечливими. І саме тому мені подобається Парадокс Монті Голла.

Коли я прийшов додому, там був Родрі. Родрі — це чоловік, який працює на Батька й допомагає йому ремонтувати бойлери й опалювальні системи. Інколи вечорами він приходить до нас додому, щоби випити з Батьком пива, подивитися телевізор і поговорити.

На Родрі були білі парусинові штани, скрізь поцятковані брудними плямами, на середньому пальці лівої руки була золота каблучка, а пахло від нього чимось таким, для чого я не знаю назви. Так інколи пахне від Батька, коли він приходить додому з роботи.

Я поклав лакричні палички й батончик білого шоколаду до спеціальної скрині для їжі, яка стояла на поличці, і Батькові не дозволяється її торкатися, оскільки вона належить мені.

— І де ти ходив, юначе? — спитав Батько.

— Я ходив до магазину по лакричні палички й батончик білого шоколаду, — відповів я.

— Довго ж тебе не було, — зауважив він.

— Біля магазину я поговорив із собакою місіс Александер. Я його погладив, а він понюхав мої штани, — сказав я, і це була ще одна безвинна брехня.

— Господи, справжній допит із тортурами, — звернувся до мене Родрі.

Але я не зрозумів, до чого тут тортури.

— То як ся маєш, капітане? — спитав він.

— Дуже добре, дякую, — сказав я, оскільки на це запитання треба відповідати саме так.

— Скільки буде 251 помножити на 864? — спитав він.

Я подумав над цим і відповів: «216 864», оскільки це дуже легкий приклад — треба просто помножити 864 × 1000, що дорівнює 864 000. Потім треба поділити його на 4, що дорівнює 216 000, тобто 250 × 864. А потім просто треба додати до цього 864, щоби отримати 251 × 864. А це дорівнює 216 864.

— Правильно? — спитав я.

— І гадки не маю, щоб йому, — сказав Родрі й засміявся.

Мені не подобається, коли Родрі з мене сміється. А Родрі часто з мене сміється. Батько каже, що це він поводиться по-дружньому.

— Я закину для тебе в духовку оте рагу алу-гобі, гаразд? — сказав Батько.

Це тому, що мені подобається індійська їжа, оскільки вона має виразний смак. Проте алу-гобі жовтого кольору, тому я додаю до нього червоний харчовий фарбник і тільки потім їм. Я тримаю маленьку пластикову пляшку фарбника у своїй спеціальній скрині для їжі.

— Гаразд, — погодився я.

— Схоже на те, що їх був підлатав Паркі? — сказав Родрі, але він звертався не до мене, а до Батька.

— Ну, скидалося на те, що комутаторні панелі знайшли в якомусь довбаному Ноєвому ковчегу, — сказав Батько.

— То ти їм скажеш? — спитав Родрі.

— А сенс? Навряд чи вони потягнуть його до суду, еге ж? — відповів Батько.

— Еге ж, скоріше рак на дуба вилізе, — сказав Родрі.

— Краще не зчиняти бучі, я так вважаю, — промовив Батько.

Тоді я пішов у сад.

Шивон сказала, що коли ти пишеш книжку, то треба додавати описи якихось речей. Я відповів, що можна робити фотознімки й вставляти їх у книжку. Але вона пояснила, що сама ідея книжки полягає в тому, аби описувати речі за допомогою слів, щоб інші люди могли їх прочитати й скласти власне уявлення.

І вона сказала, що краще описувати цікаві або незвичайні речі.

Вона також додала, що мені треба описувати людей з мого роману, наводити одну-дві деталі, щоби читачі могли скласти про них своє власне уявлення. Ось чому я написав про черевики містера Джевонса з усіма їхніми дірками та про поліцейського, який мав такий вигляд, наче в його носі сидять дві миші, а також про Родрі, який пахнув чимось таким, для чого я не знаю назви.