Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Це все наче сон, мені не можна дивитися у вікно, інакше все, що пригадалося, щезне з очей, таке воно примарне.. Здається, тоді у залі сиділо лише кілька людей на задніх рядах, у темряві цілувались.. «Набережна туманів», теж Марселя Карне.. Там був Жан Габен, тоді ще молоденький.. Хтось, чи не він, стоячи на березі річки, казав: коли гляну, он там хтось пливе, — то бачу в ньому вже потопельника.. Мені запам’яталися ці слова, бо я знав, що Габен промовляє устами Превера.. Так ти казав.. Усі діялоги його, хіба що твій голос.. І в «Дітях райка», і в «Набережній туманів» крізь густий туман біліє корабель, може, Сена, а може, й десь на півночі, біля Північного моря, промовляє Превер устами Габена, твоїм голосом, осіннім густим туманом, а ще глибше, за ними усіма, стояв ти, лише ти знав їх, і показав мені те, що більше ніхто б не здогадався..

І знов виринає Габен, уже старший, ні, то вже не він, а Ліно Вентура, тепер він з молоденьким Аленом Делоном, той, здається, на своїм літачку хоче пролетіти крізь Тріумфальну арку.. і ще там є русява дівчина Летиція.. Вона на звалищі старих авт зварює автогеном скульптури якихось дивних сріблястих крилатих істот.. Але їм не дають там спокою, і вони втрьох вирушають на океан.. кіно так і називалось — «Шукачі пригод».. Це була наче новітня — перевернута легенда про Ікара.. Там вони були щасливі, знайшли свій скарб найближче до сонця — хоч і на дні океану.. Так, там їм було найближче до сонця, вони пірнали разом з дельфінами.. Але й там їх знайшли, і якось молодий Делон випливає з морських глибин зі смертельно пораненою русалкою на руках.. Над ними сонце, хвилі, море.. Ті кілька фільмів — вони були як перлини, виловлені у підземному морі під Львовом.. Ти вмів пірнати — у дуже точному місці на дні лежить наче й блякла, поїджена сіллю, мушля, але всередині — ти знав напевно — ховається перлина..

Це так було, наче ти звідти прийшов — звідти.. Двоє у тісному кам’яному колодязі десь посеред старого Будапешта.. Може, вони недавно побралися: у них свій куток на мансарді.. Але чому «Три дні і три ночі»? А може, інакше? Десь там, під дахом з голубами, вони щасливі рівно три дні і три ночі: він перекладає вірші Аполлінера: і лише раз, на якусь хвильку, промінь сонця падав до них на подушку, і знов у сутіні свого кам’яного колодязя сам на сам, ніби й нема довкола інших колодязів, з іншими тінями і голубами.. А потім його забирають на війну.. Нічний розбомблений поїзд.. А вкінці знов нічний Будапешт — притихлий, тьмяний, понищений.. Десь дотліває багаття серед вулиці, купка обірваних солдатів у якомусь лахмітті роззираються в темряві у порожні вікна, бредуть кам’яним дном.. Вони наче когось шукають, в одного в руках на клаптику паперу записана та вулиця, той дім і той закуток під дахом, куди сонце заглядало лише на хвильку.. Видно, вони вже довго-довго бродять нічним осиротілим містом, бо ніяк не зважаться підійти під те одиноке вікно і сказати, що Його вже нема.. Раптом зупиняються, вони відчувають, що це десь саме тут: хтось з них починає грати на губній гармоніці.. Хтось на милицях пробує пританцьовувати — якась незграбна нічна пантоміма вуличних комедіянтів.. Угорі над ними раптом спалахує вікно.. Усе те мало статися з нами..

Пізня ніч.. Двоє чоловіків кружляють Погулянкою.. Ідуть до винного заводу.. Там уже темно, вони стукають у браму, але сторожа давно спить.. Брама і вулиця тхнуть вином.. Вони йдуть далі, трохи далі перед ними грабовий ліс.. І починаються гори.. Колись сюди їздили фіякрами відпочивати, тут було повно джерел.. лежали під парасольками на траві.. Гарна була долина.. З одного боку піднімається Винниківський ліс, а з другого опускається Личаківський цвинтар.. Вони йдуть уперед, все далі.. Тут завжди зупинялись луна-парки, уже було заходились будувати стаціонарний звіринець.. привезли кілька кліток з ведмедями.. Але потім щось передумали, і лишили одного.. Тою вузькою вуличкою за винним заводом неможливо було не дійти до ведмедя.. За ним уже не було нічого.. Вони йшли і йшли.. Тоді це здавалось вічно, хоч насправді добрий заєць міг здолати ту дорогу від Личаківського цвинтаря за якусь хвилину.. Але темрява була страшна, і неможливо було туди не йти.. Раптом з темряви виринула купа бузку, але була вже, здається, осінь, і в тій купі бузку стояла його плітка.. Ми зупинилися віддалік і мовчки дивились на нього.. Довкола галявина, залита місячним сяйвом, і з усіх кінців згори до нас збігали тонкі високі граби.. І нас йому не було видно.. але він чув, що хтось там стоїть, десь недалеко.. Він вже трохи заспокоївся і дивився тепер на нас, як і ми на нього.. І незчулися, як і коли тихо під’їхала хлібовозка.. Під’їхала впритул.. З кабіни вискочив якийсь чоловічок, загриміли засуви, і крізь бузок видно було тільки, як метляються дві тіні: один цілими лотками дістає задубілий чорний хліб і сипле ведмедю на груди, а той, скільки може, притискає лапами до серця.. Так само нечутно, як і появилась, зникла хлібовозка.. Ніде нікого, ні душі.. Ніякого місяця, ніякого бузку, нічого.. Сам один вертався, і було ще дивно, як ноги могли намацати під собою якусь дорогу.. чи то була та єдино можлива дорога тоді?. Хто його знає.. Хтось завів у гори, і там лишив.. Десь тут недалеко Личаківський цвинтар, а далі вже.. Мені вже було все одно куди йти.. Єдине озвався твій голос.. У темряві хтось заридав.. Голос то зривався, то стихав.. Мене вів твій голос, десь просто переді мною, з землі.. Такого ще ніколи не чув, і коли нічого не бачиш, але чуєш той крик із землі, хіба можна це все забути колись? Так реве навіть не конаюча тварина.. Що було тобі тоді?. Що ти чув?. Глуха ніч.. Нефрит — камінь з плоті.. Зболілої плоті юного Адама.. Один повернувся до себе під Личаківський цвинтар, а інший виїхав до Києва..