Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Отой дім під горою — про себе називав оленячим.. може, оті крісла з ажурними спинками дивно нагадували оленячі роги.. Під дахом біля входу звисала китиця мідяних трубок.. у вітрі.. а може, і в тиші вони, мабуть, для когось далекого озивалися тихими переливами.. хтось мав колись звідси вийти.. для когось мав звучати той ґонґ.. ні.. еолова флейта.. Навпроти, пам’ятаю — стіна лісу, і звідти на дорогу облітали велетенські, як старі, геть стерті, весла з дрібними зазубринами — листя горіхового дуба.. і ось одного разу минаю те місце — аж чую, як на мене звідти, з-поміж дерев, хтось дивиться.. Я озираюсь.. вона не тікає.. велика темнава сарна.. лише переступає за стовбурами.. видно — їй нелегко стримувати свій крок.. Але трохи віддаляюся дорогою вниз — і вона на крок підійде до того дому.. і я відчув, що то і є її дім.. Бо таку певність може мати лише господиня.. щоб отак самим поглядом величезних темних очей означувати своє володіння.. Ми дивились одне на одного і кожен мимоволі уповільнював крок..

Амаліє.. хтось із нас часом виходить з себе.. виходить і блукає бозна-де.. знову вернеться.. то, буває, зовсім не пригадує, де бродив і звідки щойно вернувся.. Невідомо для кого оберігала сарна свій дім.. Сама вона воліла жити десь поруч, у лісі.. там, у підніжжі гори Нітані.. можливо, та мідна флейта помагала їй і вона могла спокійніше відійти подалі.. бо найменший чийсь крок.. чи навіть подув вітру — і вона вже чує і мчить сюди.. Та одного разу.. ти не повіриш: йду попри той дім.. і раптом у дверях — чи то вони були трохи відхилені.. чи просто верхня половина шкляна і не заслонена.. раптом у глибині.. я не почув жодного звуку.. жодного людського слова чи окрику.. і не чути було жодної музики.. чи якогось брязкання.. Але в глибині.. а це вже надвечір.. може, й сонце давно зайшло.. у сутіні в глибині дому блимав невеликий чорно-білий екран.. і знаєш що?.. там миготів боксерський поєдинок.. і за кожним ударом спалахувало світло.. ривками.. я байдужий до боксу.. але тут став на дорозі і довго не міг зрушитись.. стою.. завмер.. У повній тиші рухи боксерів трохи пом’якшені сутінками.. То було, мабуть, недовго.. але тоді мені здалося, що бачу якийсь фрагмент вічного поєдинку.. не затятого.. не заюшеного.. вони ніби знали, що мають битися отак безконечно.. і ніби жаліли одне одного.. жодного аж надто різкого випаду.. Хтось тут любить бокс?.. А чому б ні?.. а раптом комусь цікаво поглянути збоку на те, що відбувається десь далеко-далеко.. в іншому світі.. іншому серці?.. Миготіння ударів.. Воно може й розважити подорожнього.. от як я.. хто випадково набрів на цю пригоду.. Трохи розслабитись у тихому відлюдді.. Розважитись.. Бо невідомо, що далі..

Ця книга виходить у світ уже після смерті Олега Лишеги. Він сам упорядковував її, ретельно шліфуючи і вносячи правки, наче відчуваючи, що саме «Поцілунку Елли Фіцджеральд» судилося стати його останнім, власноруч завершеним твором. Вимахуючи сокирою письма, обтесуючи, вдосконалюючи постать книги, поет, мабуть, здогадувався, що саме ці тексти говоритимуть до нас його голосом тоді, коли він зникне на протилежному березі потойбічної Стримби. Невипадково ж в одному з інтерв'ю, яке Лишега дав за рік перед смертю, він сказав, розповідаючи про останню поему Грицька Чубая: «Поет мусить мати якусь рівновагу, а він її не мав. Для мене воно зрозуміле, бо з кожним роком знаєш все більше про невимовне. Він передчував останні роки. І вибухнув останнім акордом. Мабуть, і в мене таке буде». Може, ще й через ці передчуття тут стільки щемкої ностальгії, напівприхованих і відвертих признань, стільки прощальних ноток і легкого зніяковіння перед майбутньою смертю, безмежного дитинного зачудування багатством можливості бути. Лишега, один із найвидатніших українських поетів, якому не судилося бути належно оціненим за життя у себе на батьківщині, постає перед читачем у не зовсім звичній іпостасі есеїста й історика повсякдення. Він знімає маску дивака, що не може пристосуватися до соціальних вимог і практик, показуючи своє правдиве лице, лице інтелектуала й ерудита, вихованого на найкращих зразках європейської та американської літератури, лице навдивовижу шляхетної і витонченої душі, безмежно вразливої і так само безмежно обдарованої найрізноманітнішими талантами — поета, прозаїка, перекладача, скульптора, майстра бути собою за будь-яких політичних устроїв. Як і кожен справжній поет, Олег Лишега створював не тільки вірші; він створював і обживав власний світ, наповнюючи безліччю видимих і невидимих речей, скульптурами з дерева, барвистими вітражами зі спогадів та мрій, перекладами найдорожчих серцю поетів і філософів, переважно таких самих неприручених відлюдників, як і він сам. Унікальна особистість Олега Лишеги не має відповідників у контексті українського літературного краєвиду, він надто ні на кого не схожий, надто своєрідний і ексклюзивний, надто самотній через цю свою винятковість. Загалом поети не зобов'язані впускати сторонніх до майстерень, де кристалізують сенс своїх віршів та інших діамантів. Те, що Лишега захотів і зумів розповісти про себе більше, зробивши це за допомогою низки есеїв, які, згадуючи німецьку романтичну традицію, краще було б називати фрагментами, є ще одним виявом багатства його особистості, по-дитячому неповторної, довірливої і беззахисної, по-дитячому ж таки щедрої.