Олег Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Сьогодні вночі побачив сокиру збоку.. Яка вона жива.. Ніби прилягла на підлогу, спочиває.. Поруч і брусок прихилився.. Яка вона завзята і уві сні.. Ні, вона не знає сну — її лезо розкраює сон.. І роса аж проступила на воронім обусі.. Удар потребує точності.. Але в останню мить вирішує сокира.. Тим часом глибина точності — бездонна.. Бездонні й глибини неточності: сокира розмахується і пролітає вільно.. Її політ — апофеоз довільності.. свободи.. Хіба можна сказати, що її лезо приземлилось максимально точно?.. Слід від удару, як зморшка на твоїм чолі.. Продовження тої давньої лінії: не тобою початої чи урваної.. лише різна товщина: точність і довільність, пряме й криве.. Точність нам дається з народженням, як от вухо чи око.. Легко.. Про неї не дбаєш.. А от довільність дуже важлива, неточність.. То в тобі говорить тоді стихія: вчора був сніг, сьогодні буря чи сонце.. Коли б’єш сокирою — заносиш її, то переступаєш у просторі за обрій, а час зупиняється.. аж поки не бахне.. Яка може бути точність, коли при ударі заплющую очі.. головне тут — не відрубати другу руку.. Часом про неї зовсім забуваєш.. А вона ж тобі у темряві весь час помагає.. Сама..

Сокира дає порив.. Вогонь.. Найбільший дар людині.. Сокира звалилась на землю, здається, з самого сонця.. І просто лежала між усякого каміння над рікою.. Решта каміння було згасле.. Людина просто підняла її.. І ніхто, може, не здогадується, що сокира — це письмо.. Її удари..

Вчора на річці бачив: прибило до берега на броді якусь довгу темну дошку чи колоду, і не одну.. Думав, увечері витягну, але не було сил.. Старі дошки приносить і приносить.. Чиї?.. Звідки?.. Я пробував витягти на сухе вже не раз.. Чорні, набряклі.. Добрі торси часто виходять з таких дощок — підібраних після того, як хтось їх викинув геть.. Темні важкі ікони.. Стара груба дошка.. Ковчег.. Левкас. А далі вже тьмяний, з домішками землі і сажі санькир висвічується вохрою і білилом.. Головне, що є найтемніше тло.. Вони йшли від темного.. Від темного до світла.. А мені санькир заміняє сніг.. От коли випаде сніг — тоді й починаєш.. Він усе висвічує — а далі ти вже лиш прокладаєш тіні — притемнюєш, але щоб зсередини світилось.. У скульптурі я видовбую світіння.. Стара дошка тримає найдальше.. найнепомітніше — світіння далекої зірки..

Груба, подряпана.. набряклі пучки.. мені приємно, що моя долоня тут ожила.. І заздрісно.. що вона сильніша за мене.. У темряві ти б’єш і б’єш.. Гатиш у бубон.. У стайні змерзла земля здригається.. Грубі напівзогнилі дошки відлунюють.. Добре, що сусіди десь далеко.. Поруч гай, річка, ліс.. може, хтось уночі думає, що то злодій рубає у лісі дуба.. Бубон.. бубон і вогонь — і забуваєш про все на світі.. Тут ти гатиш не в натягнуту шкуру, а в непокірне сучкувате своє життя..

Приліг, як був — у куртці, взутий, на ліжко в нетопленій хаті.. Ніч.. повний місяць зіщерблений.. Хочу піднести праву руку.. Дивлюсь, вона підводиться.. Велика.. важка.. Підноситься до очей.. ворушить пальцями.. Нависає.. Вона переживе мене і колись склепить повіки.. ляже мені на очі..

Спочатку, як лише вітер зламав вербу — я тесав там на місці, над річкою, була якраз повінь.. Біля води свіже дерево краще рубається.. Падав сніг і вирувала течія.. Усе, що міг там — лише почав обтісувати — а далі перенісся у стайню. Там трохи тепліше.. Я рубаю якраз там, де колись стояла корова з телицею, а в яслах і досі сіно..

Тесати й любити скульптуру — це тримати в руках повну чашу.. Це зробити її з себе.. Кожного дня поволі підносити й пити з неї.. Це простягнути її близькій людині — повну чашу.. Розхитавшись — не вип’єш її.. Ти і ніхто..

Справжнє дерево — воно одночасно світле і тьмяне, пряме й криве.. Найближче і найдальше від Старої дошки.. Поцюканої Часом — і вигладженої його ж рукою..

Торс світиться чистотою.. Це як ясний прохолодний день — туди все ближче до навстіж отверзлих врат снігу.. Колір дерева вивітрюється — або згущується: камінь дуба, камінь груші..

Далека лінія повчає.. вирівнює.. Близька лінія кидається на тебе — наче жартома виламує за спину руки.. Невидима лінія творить справжній торс.. Лінія непокірна — вона піднімає вітер: така лінія у пері Рембрандта: гуща снігу здиблюється темною завірюхою..

Контур розірваний світлом.. Він найбільше любив перо.. Загострене гусяче.. Або перо ворона чи лебедя — замолоду.. Пізніше — очеретяне, грубе.. Або просто патичок.. Часом — разом: гусяче й очеретяне..

Сокира б’є навмання: тому така точна.. Її удари, сліди від ударів ніби хаотичні — творять вихор — але коли дуже пильно приглянутись — помітно пучки світлих стріл у певних напрямах.. їх буває густо, аж темно.. Вони всі ціляться у найуразливіші частини тіла.. Тим часом інша хмара стріл з іншого боку — піднімається на захист.. У маленькій фігурці дуже важко обійти усі печери жіночого тіла.. У лінії шиї має бути частка обрію.. Саме велика сокира виявляє найглибші впадини в людській долі.. І найвищі гори.. Сокира обіймає торс.