Іолана Тимочко - Перший спалах

Андрій оглянувся навколо — і зрозумів, що кімната ДИВИТЬСЯ на нього! Так, у неї було тисячі зірких очей, тисячі лап і кігтів, тисячі язиків і голосів, що безперервно наспівували тисячі різних мелодій, перетворюючи тишу в божевільну какофонію спогадів. Ця кімната бачила все — дитячі страхи і сльози, обурені лайки і перші цигарки, поцуплені з батькової кишені. В цій кімнаті він виростив тисячі божевільних думок, виносив тисячі мрій і бажань, викохав тисячі стомлених сумнівами рішень. Тут він жив і сподівався, проходив школу життя — і отримував ляпаси у вигляді суворих батькових нотацій чи тривалих душевних терзань. Тут він бачив сни, прокидався і вкривався потом, немов нічною росою, тут він кричав і сміявся, тут він горював і стрибав до стелі від радощів. Ця кімната жила ним, поглинала його в себе, перетравлювала тіло і свідомість, повільно, поступово, шматочок за шматочком. Ці стіни вбирали в себе випари його поту, заковтували запах шкіри і волосся, жадібно вдихали хворобливе тремтіння, нервово рухаючи невидимими ніздрями. Ця підлога пила кров з його побитих колін чи порізаних пальців, цей килим роздувався, пожираючи його ламке волосся, це ліжко тремтіло, просякнуте його блювотними міазмами. Ця кімната їла його тіло на сніданок, обід і вечерю, смакувала його сни і запивала залишками какао. Ця кімната пускала в нього корені, проростала крізь нього і приковувала до себе, назавжди позбавляючи можливості вільно рухати слабкими кінцівками.

У кімнати була велика ворсиста голова і тисячі невидимих рук — він ніколи їх не бачив, але знав напевне, що такі існують. Колись ці руки куйовдили йому волосся (а він, дурень, гадав, що то протяг), поправляли ковдру перед сном і ніжно голубили, проганяючи нічні жахіття. Та зараз, коли кімната навчилася стежити за ним, ці руки стали чужими. Ніжні дотики до голови перетворились на грубе висмикування волосся, нічні сторожі обернулись на чорних примар, ковдра взяла собі за звичку втікати кудись у темряву, змушуючи Андрія навпомацки нишпорити рукою по незатишній, холодній підлозі, що так і норовила стягнути його з ліжка і добряче буцнути по змокрілому лобі своїми маленькими гостренькими ріжками, немов пустотливий лісовий сатир. Кімната була налаштована проти нього, вона протестувала і обурювалась, вперто не бажаючи миритися з присутністю Андрія у своєму тілі. Кімната дратувала його, а він дратував кімнату. І поки тривав цей конфлікт, він розумів, що його життєва енергія поволі витікає з тіла кудись у далекий міжзоряний простір.

Іноді уві сні він бачив себе там, між зорями. Примарні холодні галактики кликали до себе обманливим світлом давно вже погаслих світів. Порожні планети блукали безоднею, не бажаючи коритися жодним фізичним законам. У цьому дивному світі більше не було законів, тут узагалі не було вже нічого, окрім брехливих синіх вогнів на далеких космічних могилах. Андрій самотньо літав між зорями, нагадуючи заблуканого нічного метелика, і відчував, як у його душу зазирає холодний мертвий простір, ім’я якого — порожнеча.

Та найчастіше йому снилося темне лісове озеро. Трохи рідше — старий собор і глибокий колодязь. Він плутав їх, бо вони мали дивовижну здатність перетікати одне в одного, не змінюючи декорацій. Собор був високий, білий і не мав дверей. Його стеля губилася в небі, а вікна — під стелею. Андрій бачив промені призахідного сонця, що стікали звідкілясь згори, чув помах невидимих пташиних крил і ніжне, налякане туркотіння. Та це туркотіння не приносило заспокоєння. Навпаки — чим голосніше лунало, тим гостріша безнадія охоплювала Андрія. Йому здавалось, що він забув щось важливе, що загубив щось далеке, вічне і рідне. Він стояв у порожньому соборі, страшному й прекрасному водночас, вдихав у себе пил віків і передсмертні подихи тисячі погаслих поколінь. Крила лопотіли над головою, перекликаючись із шелестом невидимих сторінок, голубине туркотіння перепліталося із піснею сонячного проміння. Дивна музика краси і болю протікала крізь його вуха, дивний спів світла пронизував перелякане серце. Первісний відгомін плачу за втраченим раєм відлунював у мозку, бентежив кров і лоскотав легені. Груди стискалися, не в силах справитися зі сльозами, з горла виривався здушений писк — і він падав, падав на коліна, згинався і плакав, конвульсивно здригаючись під натиском страшної порожнечі.

Він часто згадував калатання церковних дзвонів в селі на Великдень. Андрій любив Великдень, любив Воскресіння — живе, справжнє, тремтливе і тепле Воскресіння, народжене весною, теплою і ніжною матір’ю, а не тією напівзогнилою примарою, що волочилась по міських вулицях, злягаючись з котами. В цієї весни були лагідні руки і добрі очі. Ця весна гойдала соловейків під грудьми, приносила під стайню кошенят і жадібно зиркала, як вовтузяться ластівки на бабусиному ганку. Вона вдиралась на подвір’я голодним муканням корови, не на жарт збентеженої запахом молодої трави, і веселим рохканням веприка, котрий любив перестрибувати загорожу і ганяти подвір’ям, винюхуючи торішнє насіння. Ця весна залазила в собачу будку і вдихала життя в роздуте черево старої лайки, сліпої на одне око, та все ж досі охочої до буйних собачих забав. Вона влітала до хати і приносила з собою запах пухкої паски, бабусиної хустки і пісню церковних дзвонів, що калатали і калатали з глибин минулого, проводжаючи його вслід за Великоднем десь. Він чув радісні голоси і бачив постаті двох білявих хлопчиків, які зі сміхом і шумом топтали ще не скошену молоду траву... Їхні очі горіли, їхні губи сміялися... Андрій біг по цій траві, по цій стежці вслід за їхніми безтілесними силуетами і бачив, як вони віддаляються від нього, ці забуті голоси з його минулого, бліді і далекі, немов холодні примарні тіні.