Іолана Тимочко - Перший спалах

Ось воно, озеро! Автобус різко гальмує. Поодинокі ліниві туші вивалюються з його черева — такі ж важкі, такі ж непорушні і такі ж неприємні від жиру та поту. Ось воно, озеро! Маленький рай, що досі зберіг в собі частинку людської відсутності. Чиїсь рухливі постаті мережать крижану поверхню: це відчайдухи — такі не бояться провалитись. Тут затишно і доволі тихо. Немає крикливого натовпу, немає заплаканих дітей із синцями на схованих під сотнями штанин забитих колінах, немає переляканих матусь, котрі, забалакавшись із подругами, повністю забули про своє чадо; немає божевільних закоханих парочок, що псують крижане покривало, не наважуючись розімкнути рук; немає сіреньких домогосподарок, незадоволених тим, що їх відірвали від перегляду чергового телесеріалу. Тут усі — свої, усі — трішки розгублені і збентежені несподіваним морозцем. Крига хистка і непевна, потріскує і пахне небезпекою. Крига мовчки спостерігає за людьми, що прорізують її обличчя, подзьобане відлигами, і хитро посміхається в невидимий кулак. Так сміється тільки той, хто знає якусь таємницю. Або той, хто вирішив упіймати в свої сіті чергову наївну жертву.

Кіра десь тут, між цими розпашілими червонощокими обличчями. І справді, за мить він бачить її смішну синю шапку, з-під якої визирають пасма такого ж синього, такого ж божевільно яскравого волосся, що пахне цигарковим димом і морозним ранком. Вона відривається від компанії, тягнучи за собою якусь ефемерну тінь у дурнуватій шапці-вушанці. Тінь неймовірно висока і неймовірно тонка — це не дівчина, це польова травинка. У тіні ріденьке біляве волосся, збите у ковтуни від швидкого бігу, і акуратно роззявлений рот із занадто червоними губами. Тінь швидко дихає — захекалась, бідненька. У неї ручки — не ручки: крихітні пальчики посиніли від холоду — так і хочеться зігріти. Андрій здивовано стріпує головою: звідки в ньому стільки сентиментальності?

Дівчина йому не подобається. Занадто прозора і занадто відсутня — це все, що можна про неї сказати. Незважаючи на малесенькі ручки і чітко окреслений рот. Вона страшенно висока, постійно сутулиться і ховає погляд. А ще, здається, вона німа.

Дівчину звуть Анна. Андрій дізнається про це від Кіри. Анна ніяк не реагує на нового знайомого — тільки ще нижче опускає плечі і ще глибше втягує голову у дурнувату стару вушанку. Кіра каже, що Анна не любить говорити. Андрій дивується — він уже засумнівався в тому, що вона взагалі вміє говорити!

Кіра пропонує йти на ковзанку. Андрій взуває ковзани і через кілька секунд вилітає на підозріло тоненьку і підозріло тріскуну замерзлу кірочку. Анна ліниво переступає з ноги на ногу — погляд відсутній, руки в кишенях: їй незатишно, їй хочеться додому. У неї бліде обличчя і тонесенькі ноги-бадилинки. Коли вона дихає, її тіло хитається, немов від вітру. Анна не хоче на ковзанку, та Кіра не питає. Тягне її за руку — бліду, налякану, стомлену. Ну ж бо, не стій, як укопана, простудишся! Та де там! Ніби й не чує.

Нарешті спільними зусиллями вони виштовхують Анну на лід. І — о, диво! — вона вільно і впевнено прошиває чітку лінію на крижаній поверхні. Анна гордо їде вперед, розставивши руки і підставляючи обличчя колючому зимовому вітерцеві. Її очі — заплющені, плечі гордо розпрямлені. Андрій з подивом помічає, що вона майже з нього ростом. Вона тонесенька-тонесенька — не дай бог, переломиться надвоє! Шапка злітає з голови: у неї мініатюрне личко — коли вона їде, шкіра немовби світиться зсередини. Анна усміхається — на коротку мить. Її усмішка тут же гасне, придушена холодним зимовим повітрям. Анна кружляє — тінь у польоті! — коло за колом, повітряний птах! Руки-пір’їнки, волосся навсібіч — пензлик і тільки картину малюй!

Анна кружляє...

Вони з Кірою зачудовано дивляться на її тоненьку, летючу постать — вона пурхає туди-сюди, немов звільнена пташка, вона літає, не торкаючись землі. Вона — повітряна тінь, вона — маленьке сонце, що вийшло з-за хмар і освітило своїм теплом непевну, збентежену ковзанку. Анна кружляє і кружляє, все далі й далі — виривається вперед. Анна виїжджає на середину озера — плавні рухи, вона немов танцює, кружляє й кружляє — вона у своєму світі. Їй зараз добре, їй зараз радісно. Від неї віє легкістю і весняним вітром. І від того вітру тане крига навколо, крига на озері і крига на серці...

Та коли тане крига, повітря часто здригається від зрадливого обуреного тріску.

Так і цього разу: мовляв, я ж попереджаю!

Та ніхто не чує. Окрім Кіри з Андрієм. Вони кричать їй, щоб поверталася, щоб негайно їхала назад... Та де там!