Іолана Тимочко - Перший спалах

Дзвонив один із моїх нових знайомих. Пропонував піти на прогулянку в місто.

Я тоді чемно відмовилась. Ні, не тому, що не хотіла. У мене просто не було сил. Хотілося тільки спати, або хоча б лежати, засунувши голову під подушку, щоб не било в очі денне світло. І я сказала, що нікуди, на жаль, не піду. Голос у трубці був трохи розчарований. Навіть певною мірою ображений. Я швиденько попрощалася і поклала трубку. А тоді, трохи подумавши, передзвонила йому і запропонувала наступного тижня надолужити втрачене. Моя пропозиція була прийнята з ентузіазмом.

І наступного тижня я таки пішла. Сонце тішило останнім теплом, як і сім днів перед тим. Дороги золотилися під шаром сухого листя. Високо в небі пропливали тоненькі павутинки бабиного літа. Було так добре, що хотілося тільки жити. Не вірилося, що скоро прийде зима.

Ми лазили цими старими закинутими вулицями. Лякали метеликів і по-дурному вискакували на людей. Дехто крутив нам услід пальцями біля скроні, дехто просто озирався, а тоді спокійно ішов собі кудись у своїх справах, а дехто приєднувався до нас і собі кидався з голосними викриками ганятися за голубами чи з розгону стрибати у величезні купи листя, які намели двірники обабіч алей.

Ідіотизм, правда? Але це було так мило! От справді... Я давно уже так щиро не сміялася. Поклеїти дурня, як у дитинстві, на мить забувши, що тобі вже майже вісімнадцять — таке зі мною трапляється нечасто. І я, відверто кажучи, щиро про це шкодую.

Потім були сірі, холодні, сльотливі осінні дні... Я вилазила з ліжка о сьомій і поверталася в гуртожиток майже під вечір. Конспекти, бібліотеки, вічні стоси зошитів і нікому не потрібних книжок — усе це неймовірно виснажувало мою й без того не надто стабільну психіку. А, я вам не казала, що колись в дитинстві лікувалася від переляку? Ні? То й не дивно... Я того вже майже не пам’ятаю, так давно воно було. Але я ніколи не забуду сивочолого бородатого дохтора, від чийого привітного голосу мені хотілося лізти на стіну. Він не лякав мене уколами, не погрожував бабаями, він просто спокійно зі мною говорив. Як, знаєте, говорять із собакою перед тим, як усипити. Чи із нашуганою мишею, загнаною в куток. Я не пригадую, чого тоді боялась, але, здається, це було якимось чином пов’язано з рибами.

Не знаю, яке значення це має до моєї історії, але тут навряд чи буде щось, що таки має для неї значення. І діло тут не в особливостях моєї психіки, а в дурницях, які вона наплодила в моїй голові. У мене заплітається язик і заплющуються очі, але я мушу договорити до кінця.

Отже, я повернулася до звичних і сірих буднів.

Крім навчання, в мене ще були постійно обкурені в хлам сусідки, які не пропускали жодної гульки і жодного більш-менш порядного хлопа в гуртожитку. Кожний, хто підходив під цю категорію (а критерії там, здається, були не надто вибагливі: аби мив волосся та й зуби хоч раз на тиждень чистив), обов’язково підвертався випробуванню підгорілою гречаною кашею, якою так славилися мої реготухи. Вічно молоді і вічно п’яні, — одного разу сказав про них черговий залицяльник, уже злегка лисуватий аспірант якоїсь зашмиганої кафедри. І, знаєте, щось у його словах таки було! Принаймні, я ще жодного разу не чула, щоб котрась із них жалілась на втому чи поганий настрій, тоді як я вже всіх дістала своїм вічним похмурим ниттям.

Тим не менше, ці дівахи неймовірно втішилися, коли помітили, що і я нарешті почала випихати свій зад ще кудись, окрім старого, облізлого приміщення бібліотеки. Коли я поверталася додому, вони неоднозначно підморгували мені і намагалися напоїти домашнім липовим чаєм. Таким чином вони, певно, збиралися підкупити мене і випитати всі страшні таємниці. Чай, мушу визнати, був справді непоганий (що неабияк радувало, якщо зважити на їхні кулінарні здібності, а точніше, їх відсутність), але я не розповідала їм нічого.

Хоча, напевно, причина була зовсім не в тому, що я не хотіла розповідати. Дівахи чекали латино-американських пристрастей з гарячими хлопаками і купою ревнивих, злих суперниць, яким я так необачно наступила на хвіст. А в мене нічого такого не було. Я просто ходила гуляти. І все. Як наївна дванадцятирічна школярка.

Ви, підозрюю, вже встигли подумати, що ззовні я схожа на якусь там сіреньку, нічим непримітну мишку, яка тільки й знає, що копошитися між своїми книжками-зошитами, і не має жодного поняття про особисте життя. Але це не так. Не знаю, як щодо мишки (це збоку видно краще), але з особистим життям у мене проблем не було зроду. Ми з Іваном разом ще з дев’ятого класу. Він знайомий з моєю мамою, в свою чергу як я ледь не щотижня постачаю його бабусі стосик свіжих номерів сільськогосподарських газет (батьків у Вані немає — загинули в автокатастрофі). Усі навколо знають нас як ідеальну, зразкову пару і чекають не дочекаються, коли ж нарешті отримають запрошення на весілля.