Ирена Карпа - Bitches Get Everything

– Весь цей постмодернізм?

– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.

– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.

– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.

Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.

– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?

– Хто?

– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна-чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?

– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево-водяною свіжістю. Воно само так хоче.

Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.

У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.

– Ти чудова, – раптом каже Нуріель. – Ти чудова саме така, як є. І всім іншим просто не варто паритися.

До чого він це? Хм.

Я інколи втомлююся бути собою. Забагато відповідальності, чи що… У вас таке теж буває? А іншим разом страшенно прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою, ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило, що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.

– Добре, що ми разом. – Робить, як йому здається, узагальнюючий висновок з усього, що відбувається, янгол Нуріель Долоріо.

Ми не разом – безгучно й сумно посміхаюся я. Я ніколи ні з ким не разом. Я не можу бути разом. А чи хтось із нас може?

Мовчання і тільки шум двигуна. Тільки шрумкання коліс по вибоїнах і трамвайних коліях.

– Ой Боже, – кажу я Янголові, і він навіть не виправляє помилку у звертанні, – знаєш, що в мене зараз в голові? Група «Чиж», пісня про то, шо «ти ушла рана утрам»…

– Я теж колись таке слухав.

– Та всі таке колись… але не важливо. Важливі самі ці флеш-беки з часу, коли тобі було вісімнадцять і світ сприймався на цьому зламі голим і прямим. Так добре, що бодай зрідка це відчуття може повертатися до нас. Хай навіть у супроводі гівня-ної музики, від якої чогось хочеться плакати.

Янгол мовчить.

Важливі не стосунки з людьми, не кар'єра, не місце десь там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра, становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться напружуватися, коли все за-шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа? У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості! А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих себе…