Ирена Карпа - Bitches Get Everything

Але ж ось вже показують його фільм.

– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.

Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…

– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»

Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…

– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?

– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?

– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.

– Добраніч, – спокійно відказує він.

Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.

Жодного поруху в мій бік.

Я просто поїхала геть.

Я просто упиздячила в нікуди.

Я просто…

На хуй.

Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.

Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…

– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.

Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56]. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.

Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.

– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.