Іван Кирій: Голодна весна

– Ану, соньки, годі спати, пора Сіру годувати!

Не знаю, чому так було, але порав кобилу сам батько, матері не доручав. Мабуть, вважав, що порати коней – не жіноче діло.

Почувши таку материну примовку, батько вдавав здивованого.

– Хіба вже ранок? А ми ж тільки на один бік спали, тепер на другий збираємось.

Тоді мати брала в кутку біля печі віника й похвалялася:

– Ось я вас зараз посплю на обидва боки!

Ми з батьком, сміючись, схоплювались, хутенько вдягались і йшли порати нашу Сіру. Батько клав їй у жолоб запашного сіна, кобила зі смаком їла, а він починав чистити її скребницею. Робив це повагом, ніжно.

Дуже любив батько нашу Сіру. Розповів колись мені, що виростив її з лошати. Коли вони одружилися з матір'ю, дід пообіцяв подарувати їм на хазяйство лоша від своєї жеребної кобили. Кобила народила лошичку, дід потримав її, поки підросла, і віддав. Чотири роки водився з нею батько, поки вона стала лошицею, потім сама народила лошачка. Через рік батько продав його й придбав дерев'яного воза, став сравжнім господарем. Я пам'ятаю, як ми їздили Сірою в поле, на жнива, у Стару Оржицю, в гості до того дядька Степана, що подарував нам портрет Тараса Шевченка.

Любив нашу Сіру і я. Пригощав її віхтиками сіна, хлібом, буряками. Вона охоче брала все з моїх рук, їла, прядучи вухами. А коли батько водив її до колодязя напувати і я забирався на неї верхи, щоб прокататися, вона сприймала це як належне.

І ось – колгосп. Скільки було зборів по кутках, які тривали мало не до ранку, скільки суперечок, крику жіночого та плачу – навіщо він нам здався, колгосп, не хочемо, не підемо! Але уповноважені з району наполягали, переконували, твердили своє: треба, колгосп – це ваше щастя, заможне життя. Батько з матір'ю завжди брали мене з собою на такі збори, бо боявся один бути дома, і я все те чув, бачив. Бувало, що витримував збори до кінця, а іноді й засинав, сидячи в матері на руках, і додому мене приносили сонного.

Кожні збори кінчалися тим, що хтось із селян таки подавав заяву до колгоспу. Чи то свідомо, чи не витримував уже більше сидіти на тих зборах. А збирали щоразу тих, хто ще не записався до колгоспу, й умовляли, й погрожували.

Нарешті прийшла черга й до нас. Мати, як і всі жінки, в одну душу: я не хочу, а батько помовчав-помов-чав, подумав-подумав і сказав:

– Хочеш не хочеш, Тетяно, а мусимо. – Підступив до столу, де сиділи уповноважені по колективізації, написав заяву й віддав їм.

А через день чи два, повернувшись із колгоспної контори, куди його викликали, батько повідомив нам з матір'ю:

– Завтра маємо здати в колгосп Сіру з возом і збрєю й овець. Все усуспільнюється.

Мати в плач, я теж. Мені стало дуже жаль Сірої, я не уявляв, як ми будемо без неї. Ось тоді й запитав, плачучи, батька:

– А навіщо, тату, колгосп, навіщо Сіру й овець усуспільнювати?

На це моє запитання й не зміг відповісти мені батько, сказав:

– Не знаю, сину.

Мене це здивувало. Як же так? Все батько знає, а цього – ні. Я був упевнений, що він повинен знати геть усе на світі. А виходило – ні. Чи, може, не хотів мені сказати?

Вдруге я не став його перепитувати, так і залишилось тоді те усуспільнення для мене незрозумілим.

Ранком наступного дня батько запріг нашу Сіру у воза, склав на нього сіно, яке вона не доїла за зиму, прив'язав зверху вірьовкою, щоб не розструсилося.

– Ну, Сіра, – підійшов до кобили, обняв за велику голову. – Давай прощатися. Послужила ти нам чесно, спасибі. Ми тебе не обіжали. А коли що не так – звиняй. Тепер ти колгоспна, усуспільнена. Як там тобі буде – не знаю, а нам без тебе – погано. Прощай. – І поцілував Сіру в лоб.

Кобила, ніби розуміючи свою біду, пильно дивилася великими блискучими очима на батька, не зворухнувшись. Батько не витримав її погляду і, мабуть, щоб не просльозитись, одвернувся.

Ми з матір'ю стояли поряд і плакали. Мати голосно, я тихенько.

А на небі яскраво сяяло сонце, стояв погожий березневий день.

– Не плачте, годі вам, – повернувся до нас батько, а в самого очі вологі. – Поїду я, а потім овець одженемо, – до матері. – Одчиняйте ворота!

Ми з матір'ю відчинили. Батько смикнув Сіру за віжки: «Но-о!» А вона ні з місця.

– Но-о, Сіра! – смикнув батько віжки вдруге.

Стоїть кобила.

Мати знову в плач.

– Та вона ж, бідна, не хоче у той колгосп!

І справді, мабуть-таки, не хотіла, відчувала щось недобре. Стояла мов укопана і тільки вухами пряла.

Тоді батько звернувся до неї лагідно:

– Ну, Сіренька, рушай, поїдемо. Нічого не зробиш, треба.