Іван Кирій - Голодна весна

Отож, привітавшись з Шевченком, я й цього разу звернувся до нього в думці: «Аби ви тільки знали, дядечку Тарасе, як мені хочеться їсти! Немов аж у животі від цього болить! Але нічого і ніде взяти! Порадьте, що маю робити?»

Але поет мовчав, не зводячи з мене – худющого, аж синього, – добрих очей. Мовчав, бо портрети не вміють говорити.

І тоді я, щоб забутися про їжу, відволіктися від неприємного почуття голоду, став пригадувати й голосно, на всю хату, читати Шевченкові вірші. Прочитав «Мені тринадцятий минало», «На панщині пшеницю жала», «Заповіт». А потім… Потім пригадалися рядки:

Я не знав, з якого вірша були ці рядки, але чомусь вони глибоко врізались у пам'ять. Прочитав їх, і ста то мені сумно-сумно, бо подумалось: може, і я отак, як ота дитина, умру з голоду десь під тином чи ось тут, на печі, під комином.

«А мати пшеницю на панщині жне…» Це ніби про нас із матір'ю написано: я ось лежу в хаті голодний, а мати віє пшеницю на посів у колгоспному гамазеї.

– Невже я умру, дядьку Тарасе? – зводжу очі на Шевченка.

Мовчить, співчутливо дивлячись на мене з-під насуплених брів. Бідний, мовляв, ти хлопче.

І мені стає жаль себе. Цей жаль одразу ж стискує горло, на очі навертаються сльози. Але я стримую їх. Ні, не треба плакати. Краще заснути, щоб забути про голод.

Схиляю голову на подушку, заплющую очі…

Скільки я спав – не знаю. Прокинувся від чийогось голосу. Крізь сон почув, що мене хтось кличе. Розплющую очі й бачу: біля полу стоїть схудла, аж чорна від утоми й весняної сирості, мати, запнута теплим платком, в старому, виношеному сачку. Це вона й обзивалася до мене, повернувшись з роботи.

– Заснув я трохи, – кажу їй у своє виправдання. – Повчив уроки, ліг і заснув.

– І добре, що поспав, – хвалить мене мати. – Тож злазь хутенько, умийся та будемо вечеряти. Зернечка не вдалося взяти, зате макуха є, дали сьогодні по півкілограма на душу, маємо ціле кіло.

Я одразу бадьорішаю.

– Якої? – цікавлюсь. – Рижієвої?

– Е-е, сьогодні соняшникова, – радо каже мати.

Мене це радує. В соняшниковій макусі, правда, багато лушпиння, доводиться висмоктувати його й випльовувати, але що те випльовування порівняно з гіркотою рижієвої чи кользяної макух. Порівняно з ними насіннєва просто паска.

Хутко зістрибую з печі і біжу до порога промити над стареньким відром заспані очі, а мати, чую, торохтить сірниками, збирається засвітити на прикоменку каганчик-блимкунець. Ось чиркнув сірник, заблимав каганчик, і я вже стою біля матері умитий, питаю, де ж макуха.

Але мати не поспішає з відповіддю, вона дивиться чомусь на голий стіл і солянку з сіллю, що стоїть не на тому звичному місці, де їй належить стояти, а на краю стола, навпроти вікна.

– Знову сіль лизав? – повертається до мене. – Сидів біля вікна й лизав?

Я мовчу. Бо що казати, коли вона знає про цю мою погану звичку.

Зітхнувши, мати обняла мене за плечі, прихилила до себе й журно сказала:

– Не роби більше цього, синку. Сіллю голоду не вгамуєш. – Потім звеліла: – Шукай молоток, поб'ємо макуху.

Ми побили шмат макухи на полу, загорнувши її в стару полотняну хустку, якою колись накривали хліб на столі, щоб не розсипалась, не впала додолу жодна крихітка, вмостились на припічку й стали вечеряти. Гризли, жували ті кавалки макухи, випльовували в руку колюче лушпиння. У мене аж щелепи заболіли, але я вперто жував те спресоване в олійниці соняшникове місиво, ковтав його й знову гриз, щоб жувати й ковтати. Макуха була олійна, й від цього дерло в горлі, та я не зважав. Мені хотілося швидше вгамувати голод, щоб перестало смоктати під грудьми, зникли болі в шлунку.

Їли ми ту макуху мовчки, жадібно і напевне могли б з'їсти отой нещасний кілограм, та мати раптом згорнула кілька чималеньких шматочків у хустку, зав'язала й мовила:

– Нехай це на завтра.

Я не став заперечувати, бо розумів, що й завтра захочеться їсти. І, мабуть, уперше в житті подумав, як погано влаштована людина: щодня повинна їсти, та ще й тричі на день. А як би було добре, щоб, скажімо, наївся раз гарненько – і днів зо три не хотілося.

Поклавши вузлика з недоїденою макухою на стіл, на те місце, де колись завжди лежала у нас хлібина, мати вернулася до мене, сіла на припічку й тихо мовила:

– Ось ми хоч макухою повечеряли, а як там наш бідний батько. Може, й голодний ліг спати? – І з очей її викотилось по сльозині, й попливли двома струмочками на щоках.