Іван Кирій: Голодна весна

Аж тоді Сіра нехотя рушила з двору. Я стояв збоку і бачив: очі в неї з блискучих стали сумні-сумні.

Повернувся батько додому не скоро, аж під обід. Ми ледве діждалися його з матір'ю. Засмучений, почорнілий.

– Здав? – мати до нього.

Махнув рукою:

– Здав.

– Як там вона?

– Не питай. Так жалібно дивилася на мене, коли прив'язував у конюшні. А як виходив – заіржала, немов заплакала.

Мати знову в сльози, захлипав і я.

По обіді батько з матір'ю погнали здавати в колгоспну вівчарню овець. Хотів було з ними піти і я, але вони не пустили, звеліли сидіти вдома.

– Надивишся ще цього колгоспу, – сказав батько.

Відтоді батько втратив спокій. Ходив похмурий, насуплений, часто курив, довго й хрипло кашляючи, не брався дома ні за яку роботу. І кожного дня вранці, до снідання, кудись раптово зникав.

Одного разу я запитав його:

– Куди ти щоранку ходиш?

– По ділу, – відповів неохоче.

Поснідавши, знову одягав свій старенький кожушок, чорну смушкову шапку, яку сам пошив, і вже казав нам із матір'ю:

– Піду в колгосп, може, новину яку почую.

Іти в колгосп, це означало – в контору колгоспу, де завжди тоді збиралося багато людей, вели жваві розмови про той же таки колгосп.

Якось, коли батько пішов до контори за черговими новинами, я звернувся до матері:

– Мамо, а куди він ходить щоранку?

Був певний, що мати знає.

І не помилився. Мати справді знала.

– Та до нашої Сірої. Вичищає з-під неї, чистить її, підгодовує. Лушпиння бурякове їй носить, оберемочок сіна, що залишилось трохи на сараї. Стала худнути, казав, закошлатіла. Звели ж їх в одну стайню з усього села, хіба доглянуть конюхи кожну, як дома. Та й годувати нічим, надголодь стоять.

«Так он воно що!» – подумав я й вирішив стати батьковим помічником.

Другого дня вранці прокинувся разом з ним і теж став одягатися.

– А ти це куди так рано? – поглянув він на мене здивовано.

– Піду з тобою, помагатиму нашу Сіру порати.

Але батько не дозволив.

– Ні до чого це тобі, – сказав.

Як я не просив – не поступився.

А через кілька днів він повернувся з «колгоспу» пізненько ввечері повеселілий і повідомив нам з матір'ю, що із завтрашнього дня йде працювати на стайню конюхом. Сам попросився на правлінні, і його призначили.

– Скучаю я за нашою Сірою, – зітхнув. – І вона за мною. Як виходжу із стайні, повертає голову й ірже. От і поратиму тепер її, інших коней, щодня буде в мене на очах.

Проте недовго побув батько конюхом. Годувати коней не було чим, в конюшнях тісно й мокро. Коні, розповідав вечорами, худнули на очах, стояли перед порожніми драбами, мов скелети. А потім на них напала якась хвороба, й вони почали гинути. В селі пішли чутки, що хтось їх потруїв. Загинула й наша Сіра. Плакала мати, плакав я. Не витримав, дивлячись на нас, і батько, витер сльози з очей. Й другого ж дня покинув конюшню. «Не хочу!» – заявив колгоспному начальству.

И став ходити на різні роботи в поле. Орав, сіяв, обкопував канавками бурякові плантації від шкідників. Схуд, осунувся, більше мовчав і курив.

Ми з матір'ю також були мов таранька висушена – худі. У нас не було чого їсти, ледве-ледве тягнули з хлібом, мати з оглядкою варила пісний борщ, а про кашу й не згадували, не мали в хаті ні крупини.

А все тому, що за зиму не раз позичали зерна в колгосп, а напровесні й картоплі, й крупів. Казали – на громадське харчування в полі, а восени, як уродить, колгосп усе віддасть.

– Віддасть, як рак свисне, – махнув рукою батько. – Буде й нам те, що Сірій.

– Бог з тобою, – злякано подивилася на нього мати. – Таке говориш.

– Бачу, до цього йдеться, – вів далі батько. – Все усуспільнили, звели, звалили докупи. А воно псується, ламається, гине. Ніякого ладу немає, бо всім усе чуже, ні за що душа не болить, робиться – як чорт летів і ноги звішав. Коней скільки загинуло, корів, овець. Скоро й до людей черга дійде. Уже скільки разів у них всього позичали? Думаєш, справді на громадське харчування? Аякже! У район відправили та між начальством розділили, а нас у полі гарячою водичкою годують, пшонина за пшониною ганяється.

Я, звичайно, не все усвідомив з батькових слів, але те, що нас чекає доля Сірої, мене прямо-таки налякало. Я, мабуть, чи зблід на лиці, чи ще якось змінився, бо батько одразу звернув на мене увагу, пригорнув до себе й став заспокоювати:

– О, а ти чого носа повісив? Не журись, живі будемо – не вмремо!

У мене відлягло на душі. Раз батько жартує, отже, усе гаразд, значить, з ним ніяка біда нам не страшна.