Алла Рогашко - Її сукня

Вона втрачає розум…

Зінаїда підвелася з ліжка, накрила Андрійчика простирадлом і, замкнувши вхідні двері на замок, спокволу попленталася з подвір’я.

Вельми непокоїлася за Андрійчика… Он Мотрин хлопчик десь пропав на днях. Подейкують, ніби це батько його з’їв. Його рідний батько!!!

Боже, за що Ти наслав цю голоднечу на людей? Цей бéзум!!! За що?!! Як же це: батько з’їв сина?! Ну як?!! Живності ніякої немає довкіл… А були ж пси, коти, про птицю вже й мови нема, першою щезла…

Люди втрачають розум, людську подобу… Мруть, наче мухи восени, щогодини, щохвилини, щосекунди!!! Добре, що весна прийшла, ось буде хоч якась рослинка…

…Він лежав попід її парканом і чекав. Довго чекав, але терпляче, бо знав: рано чи пізно вона вийде з хати і десь піде. Знав, що в неї є хлопчинка, такий пухкесенький, хоч і маленький. От буде пожива! Тиждень матиме що їсти.

Ну ось вона шкутильгає нарешті з двору. Дивився на неї, заглядаючи між штахетинами, і на якусь мить із пам’яті зринула картинка з минулого…

Яка ж гарна була ця Зінка! Очі сині, як волошки! Щоки рум’янцем залиті, мовби вишнею намащені, коса товста пшеничного кольору по сідницях гойдалася, а тіло — не налюбуєшся! — кров з молоком! Здавалось, це було в минулому житті…

Так. У минулому. Тепер інше життя. Зараз цю жінку з вицвілими очима, блідою шкірою й припухлим тілом не впізнати. Та і його теж… не впізнати…

Тяжко зітхнув і обтер з лоба піт. Біль накочувався з новою силою. Безперервний, нестерпний біль, що сивим маревом застилає все довкола й відбирає розум…

Якийсь час дивився услід Зінаїді, яка пленталась дорогою, ледве переставляючи ноги, і поволі підвівся, спираючись на паркан. Двері виявились замкненими. Вибити б, але не впорається: сил же немає зовсім… Помітив цеглину, що валялась попід стіною; розбив віконну шибку. Лишилось якось улізти до хати.

Зібравши докупи крихти сил, проліз у вікно й опинився в сінях. Спершу зайшов до кухні, обдивився все довкола, але, звісно ж, нічого їстівного тут не знайшлося. Дитини теж не було чути.

Нишком пройшов у кімнату й розгледівся. На ліжку, вкритий простирадлом, спав хлопчик. Підійшов, схилився над ним й обережно взяв на руки, разом із простирадлом.

Хлопчик прокинувся і подивився на нього великими очиськами.

— Ну, чого дивишся? Не дивись так… — знічено потупив очі.

Відтак притиснув до себе й виліз через розбите вікно.

Пошкутильгав городами. Хоча даремно: боятись же нічого, однаково всі, наче зомбі. Але про всяк випадок краще не привертати зайвої уваги…

У коморі все було готове. Всадовив хлопчика на стілець і почав розпалювати плиту, на якій стояв казан з водою. Вогонь швидко спалахнув, сухі дрова затріщали.

Зачинив дверці плити й озирнувся. Хлопчик сидів спокійно, дивився смиренно й довірливо, мабуть, чекаючи на якийсь харч…

У грудях раптом стиснулось… «Боже, що він коїть? Що коїть?!!» Однак куца думка не встигла долинути до свідомості, захлинулась у замуленій лавині нестерпного болю, потужнішого від будь-яких думок. Свідомість була нездатною осмислювати якісь вчинки, дії, їхню правильність чи хибність; вміщала в собі лише одне-єдине слово: «ЇЖА!» Все.

Тим часом вода в казанку закипіла. Взяв сокиру, що стояла в кутку, й поволі наблизився до хлопчика. Легенька усмішка торкнулась невинного личка, хлопчик схопив топорище сокири, яку стискав чоловік, і приязно глянув на нього широко розплющеними очима, зрештою подавши кволий голос: «ам-ам!»

Чоловік похитнувся. Знов на хвильку з замуленої свідомості продерлось сум’яття, але… лиш на хвильку. Він-бо твердо все вирішив. Тому, відвівши очі від хлопчика, висмикнув топорище з його слабких рученят і замахнувся. Проте сокира вислизнула зі спітнілих, теж слабких рук, і впала долу.

— Чорт! — вилаявся.

Це навіть роздратувало його, разом з тим додавши рішучості. А перед очима вже замайоріла тарілка з м’ясним узваром, лишилося ще зовсім трішки…

Нахилився, щоби підійняти сокиру, та раптом обімлів: боковим зором помітив, як зовсім поряд промайнула якась тінь. Схопивши сокиру, розігнувся і перелякано глипнув у бік хлопчика.

Біля малого стояла висока вродлива жінка в синій сукні до самих п’ят; її довге волосся прикривало вузькі плечі й майже сягало колін. Бліде обличчя вродливиці, оповите якимсь ілюзорним маревом, спотворював гнів.

«Боже, хто це?! Звідки тут узялась?!! Якась… мовби нереальна!..» — лише встигло прошмигнути в думках.