Алла Рогашко - Її сукня

«підеш зі мною!!!» — наказала грізно.

Рушила було йти, але раптом заклякнула. Ні. Вона не може піти. Це божевілля! Божевілля!!! Шалений бéзум!!!

«що? боїшся? не будь жалюгідною! кажу тобі востаннє: або негайно йдеш зі мною, або горе тобі!!!» — Добре… Я піду. Піду!..

«це правильне рішення! тримай!»

Взяла простягнений їй смолоскип, і вже наступної миті галявина спорожніла. Видиво обірвалось…

…«ти побачила, що хотіла?»

«так… а що ж було потім?»

«вона не повернулась. Її тіло знайшли в лісі два місяці по тому…»

«але що з нею трапилось? я мушу знати! хочу побачити!»

«те, що з нею трапилось, не для людських очей… вона побувала в печері Гекати, брала участь у її ритуалах… але… на жаль, не відала, що творить, вона допустила кілька фатальних помилок: викликала Гекату не в той період місячного календаря, будучи не готовою до зустрічі з нею, до того ж маючи на душі лихі думки, ненависть, жагу помсти. Геката випробовувала її, і вона не пройшла цього випробування, все це вкупі й звело її на той світ…»

«але хіба вона викликала її?! не викликала!»

«звісно ж викликала! підсвідомо, та й не забувай про статуетку Гекати, котра є потужним джерелом енергії цієї богині, поводирем, своєрідним містком між вашим, людським світом і потойбічним…»

«то статуетка справді прóклята?»

«вона думала, що прокляла її тієї фатальної ночі, але насправді — ні. проте за кілька століть свого існування статуетка накопичила в собі потужну силу; до того ж ця річ здатна відчувати потоки енергій, тому нею можуть керувати інші сили, добрі чи злі… словом, ті, хто знають про її існування, якийсь час нею керувала твоя прабабуся, нещасна… вона хотіла, щоб ти визволила з пітьми її душу…»

«то вона в пеклі?»

«ні. душа її застрягла в нетрях міжчасся. а цей проміжок між світами у кожного свій…»

«як це — у кожного свій?»

«якщо душа людини світла, якщо вона жила в любові й не втручалась у потойбічне — її міжчасся світле, вона мине його швидко і радісно, якщо ж за життя людина займалась темними ділами, а в серці мала зло — міжчасся її наповнене пітьмою, де скупчуються всі страхи й розпачі, які утримують душу там, не відпускаючи. вона може вічно блукати, шукаючи звідти виходу, шукаючи спокою, і не знаходити… це розплата, бо за все доводиться платити, рано чи пізно…»

«але ж вона приходила до мене!»

«навідуватись на землю душа може, це єдине, що їй дозволено, для неї це шанс усе виправити…»

«як же мені допомогти їй?»

«молись за неї…»

«і все?»

«так, цього цілком досить, якщо вона відчуватиме і прийматиме це, пітьма довкола неї розсіється і вона помітить свій подальший шлях… ти ще хочеш щось побачити, чи цього тобі досить?»

«хочу ще!»

«гаразд, подумай, про що саме ти хочеш дізнатись, але не забувай: ми можемо показати тобі лише минуле…»

Ніла заплющила очі й подумала про дідуся, ще коли він був маленьким хлопчиком Айдаром, котрого бачила у своїх снах і видіннях. Що було з ним, коли став Андрієм і переїхав з мачухою в Україну? Що так гнітило його, про що він, уже дорослим, не хотів ділитися з дружиною?..

…Зінаїда почувалась ущент виснаженою. Ця постійна, безкінечна боротьба за крихти чогось їстівного, яке часто насправді було неїстівним, ослабила її дотла, впевнено вбиваючи рештки людського, що ще жевріли десь глибоко в душі… Щодня вона боролась за життя — своє і маленького прийомного Андрійчика.

Після звістки про те, що рідний син мертвий, всередині стліла остання надія на порятунок. Збагнула: вони приречені. Приречені на смерть. Вони помруть в будь-який день, будь-якої години чи хвилини, сьогодні чи завтра — яке це має значення? Це справа лише часу…

І якби не Андрійчик, уже би давно поклала край цьому бéзуму, цьому нескінченному стражданню, яке неможливо зносити. Вона б не чекала, коли смерть постукає у двері, — сама би пішла їй назустріч, але… не могла. Не могла, бо Андрійчик тулився до неї, довірливо зазираючи у вічі, чекаючи на чергову крихту чого-небудь. Вона не може підманути його очікувань. Мусить терпіти, боротись, виживати — заради нього. Мусить!

Зараз… Зараз вона збере залишки сил і піде в лісок. Там уже має розпускатись липа, може, й уже розпустилась — можна нарвати листочків, і тим часом буде що покласти до рота…

Перед очима вкотре зринули шматки запашного смачного хліба. Два шматки: один їй, а другий — для Андрійчика. Господи… Ні… Тільки не це!.. Геть, геть з очей! Не муч мене, Боже!!! Невже закатувати мене хочеш?!! Це ж нестерпно… Нестерпно бачити це в уяві й не могти доторкнутися, взяти в руки, піднести до рота…