Алла Рогашко - Її сукня

Хвіртка скрипнула — бабуся повернулася з базару. Ніла підхопилася з крісла й пішла назустріч.

— Бабусю, вибач мені за сьогоднішній ранок, гаразд? Я була не при собі.

Ніла взяла в неї торбу з продуктами.

— Це я помітила, — погодилась бабуся, в голосі відчувалась образа.

— Я мала би сходити на базар замість тебе. Мені соромно…

— А я що, без ніг чи без рук? Та й люблю я ходити на Привоз! Не треба мене позбавляти цього задоволення, його й так небагато в моєму житті лишилось, — всміхнулась нарешті старенька.

— Так, любиш, я це пам’ятаю, — Ніла полегшено всміхнулась у відповідь: лід образи розтопився.

— Нілочко, що з тобою таке, розкажи? Я ж бачу: щось із тобою відбувається. Тільки не кажи мені, що все добре, не обманюй стару стріляну птицю!

Проте Ніла лиш зітхнула. Ну, що вона може розповісти? Про все оте жахіття? Навіщо?

Увійшли в дім. Бабуся почала розбирати торбу; Ніла сіла за стіл і мовчки спостерігала за її вправними, швидкими рухами.

— Мовчиш? — радше констатувала, ніж спитала бабуся.

— Я не знаю, що сказати, справді.

— Ну, як знаєш.

— Покажи мені ту сукню.

— Ага! Ось, значить, у чому справа…

Ніла відвела погляд у вікно.

— Я все тобі розповім, бабусю. Обов’язково. Але трішки пізніше, гаразд? Поки не можу про це розповідати, а обманювати не хочу. Не розпитуй, будь ласка…

— Розпитаєш у тебе, а як же! Та легше, як ото кажуть, «зайця навчити курити», ніж із тебе щось витягнути! «Скелети у шафі» — це ж наше, сімейне! Теж передається у спадок! Чому ж тут дивуватись…

Бабуся скрушно зітхнула і вийшла з кухні. За хвилину повернулась, тримаючи в руках згорток. Серце в Ніли підскочило й схвильовано закалатало у грудях. Сукня… Її сукня…

— Ось, тримай, Нілочко.

Дивилась на згорток, долоні спітніли від хвилювання. Подумати лишень: цій сукні, мабуть, років сто п’ятдесят, як мінімум! А може, й більше! А відтепер належить їй. Обережно розгорнула цупку посірілу — теж давню — тканину, в яку була загорнена…

— О-о… — захоплено видихнула. — Яка ж вона красива!

Сукня була, мовби щойно з ательє: темно-синій атлас м’яко вилискував у сонячному світлі, що розсіювалось кімнатою крізь прозорі гардини. Обережно провела пальцями по вишитих золотою гладдю візерунках птахів, кружечку місяця, відчула прохолоду тонкої гладенької тканини. Лиш затхлий запах, який, здавалось, уже й не відіпрати, підтверджував належність до антикваріату. Чудово пам’ятає цю сукню зі своїх снів і видінь, тепер же любувалась нею в реальності. Цікаво, хто її зшив? Хто першою одягнув? Та головне: як усе відбуватиметься, коли одягне її?

Коли почали скрадатись сутінки, Ніла взяла згорток із сукнею і вийшла з дому. Після того, як вирішила одягнути її на узбережжі, ця ідея займала всі думки. То буде символічно: вона обожнює море, тож ліпшого місця годі шукати.

На пляжі ще тинялося кілька людей. Однак… це малолюдна місцина, скоро всі звідси підуть і узбережжя буде в її розпорядженні.

Йшла у хвилюючому передчутті, як нараз стало лячно. Що буде, коли одягне сукню? Раптом це небезпечно? А якщо не вийде з трансу і лишиться поза межами свідомості? Та й звідки може знати напевне, що духи предків допоможуть, а не нашкодять? Їй же після ритуалу стало лише гірше… Що ті слова, ніби її життя покращилось? Маячня! Фактично усе пішло не так! Ось це відомо достеменно!

Зупинилась. Напружено вдивлялась у морську далечінь, мовби звідти має надійти заспокоєння чи бодай якась відповідь. Відтак хапнула ротом повітря й зітхнула. Звісно, це банальний переляк. Паніка. Твердо ж вирішила, що має це зробити. І зробить. Жодні паніка і страх на заваді не стануть. Вона мусить пройти шлях, який прописаний їй фатумом, і пройти до кінця! Чого би їй те не вартувало.

Коли зовсім стемніло, узбережжя нарешті обезлюдніло. Роздяглась, склала речі на пісок; опустившись на коліна, бережно розгорнула згорток. Спершу доторкнулась пальцями гладенької прохолодної тканини і якийсь час непорушно всотувала її енергетику, мовби налагоджуючи зв’язок. Відчувши, що час уже настав, поволі підвелась…

Сукня ідеально лягла по фігурі, наче зшита спеціально для неї. Повіки одразу поважчали, тож заплющила очі; слабкість у тілі була добре відчутною, але не настільки, щоб упасти.

Десь здалеку почулися знайомі ритми; мимоволі захиталась їм у такт, розкинувши руки. Ритми чулись усе чіткіше й гучніше, за мить були вже поряд неї.