Алла Рогашко - Її сукня

Дуже виразно уявлялось Нілі все те, про що розповідала бабуся. Відчувши запаморочення, жадібно хапнула ротом повітря. Відтак затулила тремтячими руками лице й схлипнула.

Перед очима промайнув той сон із хлопчиком у казані. Господи… це точно був Айдар! Мабуть, його хотіли зварити! Зварити, щоб з’їсти!!! Напевно, рідна матір його й порятувала, явившись із того світу… Вона ж і не захотіла їй, Нілі, цього розповісти, щоб… Щоби що? Не травмувати її? Чи себе? Чи що хотіла сказати цим недомовленим, зачаєним? Воно ж було, і нікуди від того не подітися!

— Думаєш, він міг знати про те, що був у подвійній небезпеці, страждаючи від голоду і переховуючись, щоб не стати жертвою канібалізму?.. — видихнула Ніла, зиркнувши крізь схрещені пальці на бабусю.

— Думаю, Нілочко, він знав. Знав, тому й не хотів про це говорити… Дитячі травми накладають відбиток на все наше життя. Хоч іноді час здатний ховати в нашій пам’яті неприємні події, про які нам ненависно згадувати, затрамбовувати їх глибоко всередину; людина начебто забуває про те. Але… проблема в тому, що насправді воно нікуди не дівається звідти, лишається назавжди; відбиток накладено на нас, на все наше життя… І небажання про те говорити ніяк не полегшує нам існування. «Скелети у шафі» чомусь заведено ховати за щільно зачиненими дверима, вважаючи, що таким чином уберігаємось від чогось страшного і невиправного, вдаючи, ніби того взагалі не існує. Хоч насправді робимо лише гірше собі і своїм рідним. Я вважаю, їх краще позбуватися. Твій дідусь вважав інакше…

Ніла зітхнула. Ось і дисгармонія, що була внесена в долю Айдара, коли його перейменували на Андрія й привезли до України… Сердешний пережив страшні часи, страшні травми, що закарбувались навік у його душі… Якби його батьки не пішли з життя так рано, звісно, все склалось би інакше. Можливо, і її, Ніли, не існувало б тепер, або існувала, але в іншій подобі, десь в іншому місці. Але… це фатум. Мало бути саме так. Ми нікуди не втечемо від себе і своєї долі — тієї, яка прописана нам Небесами…

— А як померла його рідна мати, тобі відомо?

— На жаль, ні. Знаю лише, що сталося це в Сибіру, коли йому було півтора рочку. До речі, він тоді мав інше ім’я, вже не пам’ятаю, яке саме, але якесь подібне до «Андрія». Мачуха назвала його Андрієм і дала йому своє прізвище, щоб не привертати зайвої уваги до нього. Записала, як свого сина. А перед смертю зізналася в усьому. Новина його приголомшила, бо не підозрював, що не рідний їй…

Ніла вражено дивилась на бабусю.

— Чому ти ніколи не розповідала мені про це, бабусю?!

— Не знаю. Ти ніколи не питала… Рідко хто цікавиться подробицями життя своїх рідних, кожен живе власним…

— Так… Як шкода! Як шкода, що я нічого не знала і не питала раніше!

— Тепер питаєш і знаєш…

— Пізно. Пізно питаю, пізно дізнаюсь, дідуся вже немає…

— Краще пізно, ніж ніколи, Нілочко.

— Твоя сім’я теж страждала від голоду?

— Голодомор, внучко, був майже по всій Україні, а на заході, звідки родом я і мої батьки, голоду не було, слава Богу…

— Господи, але чому ж Зінаїда не поїхала звідти? Чому залишалась там і страждала, не розумію?!

— Виїжджати забороняли, а тих, хто ризикував, — затримували і вбивали… Рідний син Зінаїди намагався вирватися зі смертельного кільця, щоб якось допомогти матері, але його піймали і вбили…

— Жах… Просто в голові не вкладається, що таке могло бути в реальному житті! Здається, це якесь страшне фантастичне оповідання…

Обидві замовкли і лиш тоді вслухались: буря за вікном вщухла.

Якийсь час сиділи мовчки, дивлячись поперед себе на язичок свічки. Вечеряти вже ніхто з них не хотів. Після розповідей про голод і канібалізм шматок до горла не ліз. Бабуся склала харчі в холодильник, Ніла тим часом прибрала зі столу посуд.

— Бабусю… я знаю, що має бути сукня… Родинна, яка має передаватися з покоління у покоління…

— Так, є. Зінаїда перед смертю і про це сказала. Мовляв, рідна матір Андрія благала берегти її, наче відчувала, що має померти. Сукня в моїй скрині, завтра я тобі її дістану.

— Якщо її потрібно було передавати жінкам роду, чому ж вона не в мами?

— Нілочко, а звідки ти знаєш про це? — здивовано глянула на неї бабуся.

— Знаю, — усміхнулась. — Мені наснилось. То чому вона в тебе?

— Твоя мама, вона… — бабуся спохмурніла, добираючи слова. — Вона сказала, що їй це не потрібно. Ти ж знаєш її скептичне ставлення до такого роду речей і розмов. Коли я обмовилась перед її весіллям про сукню, вона просто відмахнулась від цього. Тоді я зрозуміла: треба чекати внучку… Я знала, що коли прийде мій час, віддам її тобі. Але це сталось тепер. То й добре. Вважатиму, що свій обов’язок виконала.