Алла Рогашко - Її сукня

— Це ніколи не закінчиться… Ніколи…

— Ти про що?

— Ця статуетка в мене.

— Як — у тебе?! Звідки ти знаєш, що це та сама річ?

— Знаю. Повір мені, знаю. Це наша родинна статуетка, що належала моїй прабабусі, яка й приходила до тебе уві сні. Але чому хотіла тебе вбити, не розумію! Вона ж добра насправді! Чому вбила того чоловіка? Що ж це за злий фатум такий? Статуетка є ключовою в моєму романі, всі нещастя трапляються через неї. Що ж мені з нею робити тепер?!

— Гм… Можливо, нещастя вона приносила іншим, стороннім людям? Може, позбувалася тих, хто був їй непотрібний, аби таким чином потрапити до рук власника? Може, тобі не заподіє нічого поганого? Це ж родинна річ! Якщо належить твоїй родині, хіба не має тебе захищати?

— От цього я не знаю… І знову заплутуюсь… Михайло! Чому ж я не спитала в Михайла, що мені з нею робити?!! Треба його знайти і спитати, поки не пізно…

— Хто такий Михайло?

— Провидець. Він мені усе розповів про це, пояснив, а головного я чомусь не спитала! Я повинна негайно йти до нього!

— Ніло…

— Я мушу з цим розібратися, вибач, Сашо…

Михайла ніде не було. Його не було біля зупинки, де завше сидів, у провулочку коло розлогої липи теж. Не з’являвся і наступного дня.

Ніла ходила вулицями, намагаючись відшукати його в юрбі, проте марно. Де ж він? Що з ним? Хоч би був живим! Бо вервечка смертей, здається, вже давно вийшла за межі сюжету…

У дворі на неї чекав Денис.

Невже він вважає, що час щось змінив? Що розірвані стосунки, незважаючи на обставини, можна знову зв’язати? Так, минув тиждень після болісної розмови у барі, емоції трохи вляглися, але невже він думає, що вони можуть бути разом?

Однак підійшовши ближче, наштовхнулась на безпристрасне обличчя, яке зовсім не свідчило про бажання повернути стосунки.

— Нам треба поговорити, — сухо кинув.

— Про що?

— Не знаю, що це, в біса, означає, але той старий, котрого ти вважала єдино справжнім, а всіх довкола химерними, просив тобі дещо передати. Ви що, знайомі з ним? І звідки він знає мене?

— Він знає все.. . Так, ми знайомі. Але вже кілька днів я не можу його знайти. Коли ти його бачив?

— Власне, кілька днів тому. Вибач, мені було не до того ці дні, та й узагалі, я подумав, що він божевільний, чи щось наплутав. Але потім зважив, що та маячня, яка відбувалася з тобою, якраз варта цього послання.

— То що ж він просив мені передати?

— «Скажи Нілі, нехай знайде сукню. Знайде і одягне. Далі вона все збагне». Отак сказав.

— Сукня! Я ж зовсім забула про сукню!..

— Що він мав на увазі? Яку сукню? Бо більше він мені жодного слова не сказав, ніби я не стояв коло нього і не питав, — уваги на мене не звертав. А буквально через хвилину його вже там не було. Як крізь землю провалився! Казав же я: химерний суб’єкт.

— Це Михайло. Він провидець. І дуже хороша людина. Що з ним тепер…

— То що там із сукнею? Ти досі не розібралася з цією маячнею, сонечко?

Ніколи не любила цього формально-порожнього звертання «сонечко», проте в його вустах воно завжди звучало тепло. Завжди, за винятком останнього. Від цього «сонечка» повіяло колючим холодом. Ніла дивилась у його очі, наповнені байдужістю, і раптом збагнула: інтересу до неї, який він так жваво проявляв, коли зустрічались, насправді не мав. Чи то не помічала цього, засліплена пристрастю? Чи ж вдало виконував роль чуйного друга і неперевершеного чоловіка, хтозна. Але… міг же подзвонити, нащо було приходити? Хотів побачити? Навіщо? Знову парадокс?..

— Денисе, ти… впевнений, що тобі цікаве моє життя? Скажи мені правду.

— Правда… А що таке «правда»? Хто це може знати достеменно? — кутики його очей, здавалось, пересмикнулись від ледь уловимої іронії.

Невже не помічала цієї іронії раніше? Чи, може, їй це видається тепер? Звісно, продемонструвати свою майстерність у промовлянні просторових словосполучень, які вправно відводять далеко вбік тему розмови і не стосуються суті, він завжди був мастак. Але невже у світлі останніх подій її життя це доречно? Невже в нього є потреба у таких вивертах? Навіщо? Нехай би й далі вважала, що ці стосунки були, мов цвітіння ехінопсиса — до запаморочення красивими й надто короткими. Невже обов’язково псувати це жорстокими реаліями?..

Окрім важливої інформації, ця зустріч принесла розчарування. Усе ж не варто зустрічатись, розірвавши стосунки, принаймні не так швидко, щоб іншими, тверезими очима не дивитись на колишнього об’єкта обожнення. Щоб мати змогу не руйнувати вщент той образ, який вималювався на початку стосунків і вознісся на п’єдестал, щоби там йому всіляко поклонятися і потім зафіксувати в пам’яті якщо не бездоганним, то принаймні непоганим. Чи, може, не варто жити такими ефемерними ілюзіями?