Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Я написав Аґнес листа, в якому запросив її приїхати на острів, щоби познайомитись із моєю дочкою. Вона відповіла через декілька днів, написавши, що ще зарано. Вона й досі ще не певна щодо моєї пропозиції. Вона знала, що скоро їй доведеться прийняти рішення, та поки що вона цього не зробила. Я відчував, що вона й досі була ображена і розчарована.

Мабуть, я відчув полегшення, дізнавшись, що вона не приїде. Я й досі не міг бути цілком певним, що в Луїз не буде нових спалахів агресії.

Щодня разом із псом я обходив острів. Я прислухався до серця, взявши за звичку раз на день міряти пульс і тиск. Одного дня в стані спокою, наступного — без відпочинку. Моє серце спокійно билось у грудній клітці. Дивний мандрівник, мій найвірніший супутник, якому я так мало приділив уваги у своєму житті. Я гуляв по острову, намагався втриматись на слизьких скелях і коли-не-коли зупинявся, вдивляючись у небосхил. Якби я покинув цей острів, то найбільше б мені бракувало скель і того обрію. Внутрішнє море, що повільно перетворювалось на болото, часто виділяло не надто приємні запахи. То було брудне море, що смерділо старим кислим похміллям. Але небокрай був чистий, як і скелі.

Щодня, коли я прогулювався довкола острова в обрізаних чоботах, мені здавалося, що я несу своє живе оголене серце в руці. Хоча всі показники були в нормі, інколи на мене нападала паніка: зараз я помру, ось уже через декілька секунд зупиниться серце. Все закінчиться, смерть прийде, коли я не буду до того готовий.

Я подумав, що варто розказати про цей свій страх Луїз. Та я нічого їй не сказав.

Наближалося зимове сонцестояння. Одного дня Луїз сіла на кріслі посеред кухні й попросила мене потримати дзеркало. Вона обрізала своє довге волосся кухонними ножицями, пофарбувала те, що залишилось, у рудий колір і, розглядаючи результат через декілька годин, вдоволено засміялась.

Її обличчя стало виразнішим, наче прочищена від бур’янів клумба.

Наступного дня настала моя черга стригтися. Я спробував відмовитися, та її впертості не було меж. Я сів на крісло в кухні, а вона взялась мене стригти. Її пальці вміло орудували важкими ножицями. Вона сказала, що моє волосся на потилиці почало рідшати і що мені пасували б вуса.

— Я дуже радий, що ти тут, — сказав я. — Все якось стало чіткіше. Раніше, розглядаючи своє обличчя в дзеркалі, я ніколи не був певен, кого я там бачу. А тепер знаю, що це я, а не якесь випадкове обличчя.

Вона не відповіла. Та я відчув, що на мою щоку впала крапля. Вона плакала. Я теж. Вона не переставала стригти мене. Ми обоє безгучно плакали, вона — за кріслом, тримаючи в руках ножиці, а я — з рушником на шиї. Опісля ми не промовили ні слова, можливо, тому, що були засоромлені, а можливо, всі слова були зайві. Цю рису моя донька успадкувала від мене. Ми не балакаємо зайвого, ми доволі мовчазні. Люди, які живуть на островах, рідко багатослівні чи голосні. Такими їм не дозволяє стати надто великий небосхил.

Одного дня Луїз обв’язала шию Карри червоною шовковою стрічкою. Судячи зі всього, Каррі це не сподобалось, але вона не намагалася зірвати стрічку.

Увечері перед зимовим сонцестоянням я сидів за кухонним столом і гортав свій бортовий журнал. Згодом я записав таке: «Море спокійне, вітру нема, один градус морозу. Карра носить червону стрічку, а ми з Луїз стали близькими».

Я думав про Гаррієт. Здавалось, наче вона поруч зі мною, за моєю спиною, і читає те, що я написав.

Ми з Луїз вирішили відсвяткувати довшання днів. Луїз мала приготувати їжу. По обіді я випив ліки й ліг відпочити на кухонному тапчані.

Від того часу, як ми літньої ночі сиділи в саду, минуло півроку. Цього вечора в день зимового сонцестояння Гаррієт із нами більше не було. У ту мить я скучив за нею, як ніколи раніше. Хоча її не було серед живих, вона була мені ближча, ніж будь-коли. Чому я мав би не скучити за нею тільки тому, що вона померла?

Я й далі лежав на тапчані, довго не мігши змусити себе підвестись, щоби поголитись і переодягнутись. Я надягнув костюм, який майже ніколи не носив. Відвиклими руками зав’язав краватку. Обличчя у дзеркалі налякало мене. Я постарів. Я скорчив міну і спустився у кухню. Почало темніти перед найдовшою в році ніччю. Термометр показував два градуси морозу. Я взяв коц і сів на лавці при яблуні. Повітря було свіже, прохолодне і незвичайно солоне. Віддалік долинали крики птахів, дедалі рідші, поодинокі.

Вочевидь, я заснув на лавці. Коли прокинувся, було вже темно. Я змерз. Була шоста година, я проспав майже дві години. Луїз стояла біля плити, коли я вернувся. Вона всміхалась.