Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Я з цікавістю переглянув знімки. Свої спогади я замкнув у кімнаті, яку опечатав, а потім викинув від неї ключі.

Луїз писала про те, як багато вона довідалась про своє дитинство, порядкуючи в помешканні Гаррієт упродовж тих днів чи тижнів.

«Та передовсім я усвідомила, що насправді нічого не знала про свою маму, — писала вона. — Я знайшла листи й розкидані, написані без особливої методичності щоденники, в яких вона описувала думки та переживання, хоча ніколи мені не розповідала про них. Наприклад, вона мріяла стати пілотом. Мені ж вона казала, що панічно боялась кожного польоту. Вона хотіла мати садок із рожами на острові Ґотлянд. Вона пробувала написати книжку, яку ніколи так і не закінчила. Та найбільше мене зачепило те, як багато вона мені брехала. У пам’яті зринають спогади з дитинства, і раз у раз я ловлю її на брехні. Якось захворіла її подруга, і вона мусила її провідати. Я пам’ятаю, що розплакалась і просила її залишитись, проте її подрузі було дуже зле. Вона мусила поїхати. А тепер виявилось, що вона поїхала у Францію з чоловіком, за якого сподівалась вийти заміж і який різко зник з її життя. Не хочу втомлювати тебе деталями всього того, що я тут знайшла. Проте одне я знаю точно: перед смертю слід ретельно прибрати речі зі свого колишнього життя. Мене дивує, що Гаррієт, яка так довго знала, що смертельно хвора, сама не знищила їх. Вона ж мусила розуміти, що саме я знайду. Єдине пояснення — це, вочевидь, те, що вона сама хотіла, щоб я зрозуміла, наскільки помилялась щодо неї. Невже їй було важливо, щоб я дізналась правду, незважаючи на усвідомлення, як часто вона казала неправду? Я й далі не можу визначитись, що повинна відчувати до неї — повагу чи гнів. Квартира вже порожня, я вкину ключі в щілину для листів і вирушу в дорогу. Я поїду до печер і візьму з собою Караваджіо».

Останнє речення мене спантеличило. Як їй вдасться взяти з собою Караваджіо у французькі печери, які вона збирається захищати? Чи між рядками був якийсь незрозумілий мені прихований зміст?

Вона не залишила адреси, на яку можна було б відповісти. Та все ж того ж вечора я взявся писати відповідь. Я прокоментував фотографії, розповів про свою зрадливу пам’ять і описав наші з Каррою мандрівки по скелях. Я намагався пояснити їй, як я навмання пробирався крізь життя, наче крізь густі непролазні хащі.

Передовсім я написав, що скучив за нею. Я повторив це декілька разів.

Заклеївши конверт, я приліпив марку, написав її ім’я і відклав листа до того дня, коли вона пришле мені свою адресу.

Я саме ліг у ліжко того ж вечора, коли мені задзвонив телефон. Я злякався — серце вискакувало з грудей. Такі пізні дзвінки не передвіщають нічого доброго. Я зійшов у кухню і підняв слухавку. Карра дивилась на мене, лежачи на підлозі.

— Це Аґнес. Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

— Нічого страшного. Я й так забагато сплю.

— Я скоро приїду.

— Ти в порту?

— Ще ні. Я б хотіла приїхати завтра, якщо можна.

— Звісно ж, можна.

— Ти б міг мене забрати?

Я прислухався до вітру й хвиль, що розбивались об скелі північного мису.

— Надто сильний вітер як для мого маленького човна. Я з кимось домовлюсь. Коли ти прибудеш?

— Близько полудня.

— Я знайду когось, хто б тебе привіз.

Вона закінчила розмову так само раптово, як і почала. Я звернув увагу, що вона була неспокійна. Напевно, вона поспішала.

О п’ятій ранку я почав прибирати. Я поміняв мішок у прадавньому пилососі й зауважив, що мій дім знову вкрився пилюкою. Сяке-таке прибирання забрало в мене три години. Скупавшись, витершись та ввімкнувши тепло, я сів за кухонний стіл, щоби зателефонувати Янсонові. Але натомість я набрав номер берегової служби. Ганс Люндман саме був у якомусь із човнів у порту, але через п’ятнадцять хвилин він передзвонив. Я запитав, чи він не міг би зустріти в порту одну жінку і привезти її до мене.

— Я знаю, що ти не маєш права брати пасажирів, — сказав я, — знаю, що це заборонено.

— Але завжди можна спланувати маршрут патрулювання коло твого острова, — відповів він. — Як звати пасажира?

— Це жінка. Ти не помилишся — вона однорука.

Ми з Гансом були подібні. На відміну від Янсона ми приховували свою цікавість і рідко задавали зайві запитання. Проте я сумніваюсь, що Ганс нишпорив у паперах та речах своїх співробітників.

Ми з Каррою обійшли острів. Було перше листопада, море дедалі більше сіріло, з дерев опадало останнє листя. Я дуже чекав приїзду Аґнес. Мені на подив, я зауважив, що це мене збуджує. У моїй уяві вона стояла на кухні гола, з обрубком замість руки. Сівши на лавці на пірсі, я фантазував про нереальну любовну пригоду. Я не знав, чого хотіла Аґнес. Але навряд, чи вона їхала сюди, щоб освідчитись мені.