Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Звичайно ж, можна.

Вона сіла в машину і поїхала геть. Рубіна не потягнула поводок і не стала бігти за авто. Окрім того, вона, не вагаючись, скочила у човен до Янсона.

Ми пливли назад крізь темноводу затоку. З Фінської затоки насунули холодні вітри.

Коли ми добрались до острова і Янсон відплив, я відпустив Рубіну. Вона зникла серед скель і повернулась через півгодини. Самотність стала не такою гнітючою.

Прийшла осінь.

Я й далі не розумів, що зі мною діється. І чому Луїз не давала про себе знати.

Мені не подобалась кличка Рубіни. Здавалось, наче їй теж не подобалось її ім’я, бо вона рідко на нього відкликалась.

Псів не називають Рубіна. Чому Сара Ларсон назвала свого пса саме так? Якось, коли Анна Ледін зателефонувала, я запитав її про це, і вона пояснила, звідки в собаки така кличка. Мене здивувала відповідь:

— Ходили плітки, що в молодості Сара Ларсон працювала прибиральницею на вантажному судні, яке часто причалювало в Антверпені. Вона звільнилась і найнялась прибирати на діамантовій фабриці. Можливо, вона назвала собаку Рубіною на згадку про самоцвіти.

— Краще було б назвати її Діамант.

Враз зі слухавки долинув шум. Я почув віддалені крики, рев і мовби удари об бляху.

— Мушу прощатись.

— Де ви?

— Ми пробуємо зловити чоловіка, що бешкетує на звалищі металобрухту.

Розмову перервало. Я спробував собі це уявити: маленька тендітна Анна Ледін зі зброєю та хвостом волосся, що метляється за поліцейською шапкою. Не заздрю тому, хто попадеться їй під руку.

Я назвав собаку Карра. Очевидно, це було якось пов’язано з моєю дочкою, яка давно не давалась чути, а саме з її любов’ю до Караваджіо. Але навіщо давати собаці якусь певну кличку? Не розумію. Знадобилось декілька тижнів інтенсивного дресирування, щоб змусити Карру мимоволі відгукуватись на мій поклик, забувши про Рубіну.

Жовтень приніс мінливу погоду, якийсь тиждень було дуже тепло, немов нагадала про себе літня спека, а в інші дні віяли пронизливі північно-східні вітри. Інколи, виглядаючи на море, я бачив неспокійні зграї птахів, які збирались у вирій. Перелітні птахи, відлітаючи, навіюють особливу меланхолію. Як і особливу радість, коли повертаються. Осінь здає свої позиції зимі.

Щоранку, прокидаючись, я шукав у тілі ознаки старечих хвороб. Інколи мене турбувало те, що струмінь сечі ставав дедалі слабший. У смерті від хвороб сечовивідних шляхів було щось особливо принизливе. Важко було уявити, щоб грецькі філософи чи римські імператори вмирали від раку простати. Навіть якщо й справді так було.

Я думав про своє життя і вряди-годи робив беззмістовні нотатки в бортовому журналі. Я перестав записувати напрям вітру чи температуру повітря, а натомість почав їх вигадувати. 27 жовтня цього ж року я записав, що на мій острів налетів тайфун і вечірня температура становила плюс 37 градусів.

Я сидів у місцях для роздумів. Мій острів був так прекрасно влаштований, що на ньому завжди були затишні місця. Навіть дуже сильний вітер не міг стати на заваді. Я розшукав таке місце і, вмостившись, задумався над тим, чому ж я вибрав собі таке життя. Основні причини знайти було не важко. Я вирвався зі злиднів своєї юності, щоденне нагадування про нужденне життя мого батька було стимулом для цього. Проте я зрозумів, що мусив бути вдячний випадкові народитись у час, коли такий прорив став можливий. Час, коли син упослідженого офіціанта зміг закінчити гімназію і вивчитись на лікаря. Але чому я став тим, хто повсякчасно шукає сховок замість товариства? Чому я не хотів мати дітей? Чому я жив, немов лис, у якого декілька виходів із нори?

Клята ампутація, відповідальність за яку я ніяк не хотів брати на себе, — це лише одна з причин. Я не єдиний у світі ортопедичний хірург, із ким стався такий злощасний випадок.

Тієї осені були моменти, коли мене охоплювала паніка. Тоді я проводив безконечно довгі беззмістовні вечори перед телевізором і безсонні ночі, сумуючи та проклинаючи прожите.

Врешті прийшов лист від Луїз — наче рятівний круг для людини, що тоне. Вона писала, що багато часу пішло на те, щоб звільнити квартиру Гаррієт. У листі вона прислала декілька фотографій, які знайшла серед документів Гаррієт і про існування яких не знала. Я вражено розглядав знімки Гаррієт та себе, зроблені майже сорок років тому. Я впізнавав її, але сам собі здався чужим, виглядав мало не приголомшеним. На одній із фотографій, зроблених десь у Стокгольмі 1966 року, в мене була борода. Це був один-єдиний раз у моєму житті, коли я запустив бороду, про що геть забув. Не знаю, хто зробив ту фотографію. Мене приворожив задній фон — чоловік, що пив горілку з пляшки. Я пригадав його. Але куди ми йшли з Гаррієт? Де ми були до того? Хто сфотографував нас?