Я вдягнувся і спустився вниз, ступаючи обережними кроками, бо припускав, що Сіма спить. Я збирався взяти джезву до повітки для човнів, де в мене була електроплитка. Вона стояла там ще за життя мого дідуся. На ній він варив суміші дьогтю та живиці, якими змащував човен.
Двері до кухні були прочинені. Я обережно їх відчинив, щоб не скрипіли. Сіма лежала на ліжку в білизні. Лампа в кутку біля тапчана світила. Її тіло та постіль були залиті кров’ю.
Здавалось, наче Сіма лежала в світлі прожекторів. Я не міг повірити своїм очам. Я знав, що це правда, але тим не менше здавалось, наче це не могло статись. Я спробував повернути її до життя, водночас шукаючи найглибші рани. Вона використала не меч, а один з дідусевих старих рибальських ножів. Чомусь це тільки посилило мій розпач, немов вона зробила причетним до свого нещастя і дідуся — старого доброго рибалку. Я кричав їй, щоб вона прокинулась, але її тіло було м’яке, а очі заплющені. Найстрашніші рани були довкола статевих органів, на животі та на щиколотках. Окрім цього в неї була досить дивна рана на шиї. Я не розумів, як вона зуміла завдати собі такі порізи. Найсерйозніша рана була на правій руці. За день до того я подумав, що вона лівша. З глибокої рани текла кров, вона багато її втратила. Я наклав декілька джгутів із кухонних рушничків. Потім поміряв її пульс: він був слабким. Я знай намагався повернути її до життя. Я не знав, чи вона прийняла якісь таблетки чи наркотики. У кухні чимось пахло, але запаху я не впізнав. Я відразу ж понюхав попільничку, знову ж таки одну з бабусиних кавових тарілочок. Імовірно, вона курила гашиш або марихуану. Я проклинав ту мить, коли переніс усі свої лікарські інструменти в повітку для човнів. Я прожогом кинувся туди, перечепився за кицьку, що сиділа на веранді, взяв тонометр і повернувся на кухню. Тиск був низьким. Її стан був загрозливим.
Я набрав номер берегової служби. Відповів Ганс Люндман. Дітьми ми разом бавилися влітку. Його батько, лоцман, був близьким приятелем мого дідуся.
— Це Фредрік Велін, — сказав я. — Тут у мене перебуває дівчина, яку необхідно негайно відвезти до лікарні.
Ганс — розумний чоловік. Він знав, що береговій службі не дзвонять рано-вранці, якщо на те нема серйозної підстави.
— Що сталося?
Я міг сказати лише правду.
— Вона намагалася вчинити самогубство. Порізала себе і втратила багато крові. Пульс і тиск низькі. Її слід негайно забрати.
— Надворі туман, — промовив Ганс Люндман, — але через півгодини ми будемо в тебе.
— Ти викличеш «швидку»?
— Вважай, що вона вже в дорозі.
За 32 хвилини я почув шум потужних моторів катера берегової служби. Це були найдовші хвилини в моєму житті. Довші, ніж тоді, коли мене пограбували в Римі і я думав, що мене вб’ють, довші, ніж будь-що інше. Я не міг нічого вдіяти. Сіма гасла. Я не міг визначити, скільки крові вона втратила. Я міг допомогти їй лише джгутами. Я намагався шептати їй на вухо, коли збагнув, що мої жалі не допомагають розбудити її. Я притиснувся устами до її вуха і шепотів, що вона мусить жити, вона не може вмерти, це неправильно, не в моїй кухні, не навесні, не на початку цього дня. Вона мене чула? Я не знаю. Але я продовжував нашіптувати їй на вухо. Я розповідав уривки казок, які я пригадував зі свого дитинства, розповідав, як гарно пахне, коли розцвітають черемшина та бузок. Я розказував, що ми приготуємо на вечерю, а також про чудернацьких птахів, які бродять по узбережжях та швидкими рухами ловлять свою здобич. Я розповідав задля її та власного життя — мене скував жах від думки, що вона помре. Чи міг я врятувати її життя? Я не знав. Коли я врешті почув поспішні кроки Ганса Люндмана та його помічників, я крикнув їм, щоби поспішали. Вони мали з собою ноші й не згаяли ні секунди, перекладаючи її з ліжка, — після того ми вирушили. Я побіг до катера в самих шкарпетках, тримаючи в руці свої обрізані чоботи. Вхідні двері я не зачиняв.
Ми пливли крізь імлу. Ганс Люндман стояв за кермом і питав, як вона.
— Не знаю. Її тиск падає.
Він швидко плив прямо в білий туман. Його помічник, якого я не знав, неспокійно дивився на Сіму, прив’язану до нош. Можливо, він мало не млів.
«Швидка допомога» чекала внизу біля пристані. Усе було сповите густою білою млою.
— Будемо сподіватись, що вона виживе, — сказав на прощання Ганс Люндман.
Він мав занепокоєний вигляд. Вочевидь, Ганс із власного досвіду знав, коли людині загрожувала смерть.
Дорога до лікарні зайняла 43 хвилини. Жінку, що сиділа при ношах, звали Соня, їй було близько сорока років. Вона поставила крапельницю і працювала-спокійно та методично, вряди-годи сповіщаючи лікарню про стан Сіми. Вона розпитувала мене про час, коли сталось нещастя, та я не міг відповісти на ці запитання.
Читать дальше