Я витріщився на неї. Я наче слухав свого батька, безвільного офіціанта, що вже багато років спочивав у могилі. Він теж розповідав про оперних співачок. Як дивно думати про те, що мій батько і моя дочка мали б досить про що поговорити.
То вона збиралась подарувати мені черевики? Я хотів відмовитись, але вона здійняла руку, піднялась по сходах, зняла кота і відчинила вхідні двері. На нас накотилась хвиля оперної музики, що линула з однієї з кімнат. Ми пройшлися кімнатами, де Матеотті жив і зберігав шкіру й колодки. На стіні виднів написаний рукою, як я здогадувався — самого Джаконеллі, девіз. Хтось на ім’я Чжуан Цзи сказав: «Якщо взуття пасує, про ноги не думаєш».
Одну з кімнат заповнювали дерев’яні колодки, складені на поличках, розташованих від підлоги до стелі. До кожної колодки був причеплений папірець з ім’ям. Луїз витягла декілька колодок із різних місць, і я розкрив рота від здивування, коли прочитав імена. Джаконеллі шив взуття вже покійним американським президентам, проте їхні колодки і досі зберігались. Там були імена диригентів й акторів, людей, яких потім стратили чи проголосили святими. У голові почало паморочитися від того, що довкола стільки відомих ніг. Здавалось, наче колодки самі пройшли крізь сніг і болото, щоб майстер, якого я ще не бачив, зміг виготовити своє чудесне взуття.
— Щоби виготовити один-єдиний черевик потрібно виконати двісті різних дій, — сказала Луїз.
— Це, напевно, дуже дорого, — сказав я. — Якщо взуття прирівнюєш до ювелірних витворів.
Вона осміхнулась.
— Джаконеллі зобов’язаний мені. Він радо розквитається.
Розквитається.
Коли я востаннє чув, щоб хтось вживав це давнє слово? Я не міг пригадати. Можливо, у дрімучих лісах мова розвивалась у свій спосіб, тоді як у великих містах слова зазнавали суворих переслідувань?
Ми йшли далі старим будинком. Довкола колодки, інструменти, в одній кімнаті стояв різкий запах дубленої шкіри, що лежала в паках на простих дерев’яних столах.
Музика закінчилась фінальною частиною опери. Стара підлога скрипіла під нашими кроками.
— Я сподіваюсь, ти помив ноги, — сказала Луїз, коли ми стояли перед останніми зачиненими дверима.
— А що, як не помив?
— Джаконеллі нічого не скаже. Але він засмутиться, навіть якщо нічого не показуватиме.
Вона постукала і відчинила двері.
За столом з акуратно розкладеними інструментами сидів старий чоловік, схилений над колодкою, частково покритою шкірою. Він мав окуляри і був лисий, незважаючи на кілька пасом волосся на потилиці. А ще надзвичайно худий — один із тих людей, що здаються майже невагомими. В кімнаті стояв лише той один стіл. Стіни були порожні, жодних поличок із колодками, самі лише голі дерев’яні колоди. Музика линула з радіо на одному з підвіконь. Луїз нахилилась і поцілувала старого чоловіка в тім’я. Він був радий її бачити й обережно відклав від себе коричневий черевик, над яким працював.
— Це мій батько, — сказала Луїз. — Він повернувся після всіх цих років.
— Добрий чоловік завжди повертається, — відповів Джаконеллі ламаною шведською.
Він встав і міцно потис мою руку.
— У вас прекрасна дочка, — сказав він. — Ідо того ж чудовий боксер. Вона завжди сміється і допомагає мені, коли є потреба. Чому ви ховались?
Він і досі не відпускав мою руку, а стискав її все сильніше.
— Я не ховався. Я не знав, що маю дочку.
— У глибині душі чоловік завжди знає, є в нього дитина, чи ні. Але ви повернулись. Луїз утішена. Це все, що мені треба знати. Вона вже давно чекала, що ви прийдете до неї в ліс. Можливо, ви, самі того не усвідомлюючи, наближались до того лісу всі ці роки? Заблукати в собі так само легко, як і на лісових дорогах чи вулицях міст.
Ми вийшли в кухню Джаконеллі. На відміну від його аскетичної майстерні, кухня була заставлена баняками, сушеними травами, вінком часнику, що звисав зі стелі, гасовими лампами і рядами слоїчків зі спеціями на гарно вирізьблених поличках. Посередині стояв великий важкий стіл. Джаконеллі провів мене поглядом і погладив рукою рівну поверхню столу.
— Бук, — сказав він. — Саме з цієї прекрасної деревини я виготовляю свої колодки. Давніше я отримував деревину з Франції. Колодки не можна виготовляти з іншого дерева, ніж бук, який росте в пересіченій місцевості, добре витримує тінь і не піддається різким і несподіваним змінам клімату. Я завжди сам вибирав, які дерева рубати. Я вибирав їх за два чи три роки перед тим, як наповнити свій склад. І рубали їх завжди взимку, розрубували на куски завдовжки не більше двох метрів, і певний час вони лежали надворі. Коли я переїхав до Швеції, то в мене з’явився постачальник зі Сконе. Я вже застарий, щоби щороку їздити вибирати для себе дерева. Мене це дуже засмутило. Але я виготовляю дедалі менше колодок. Ходячи кімнатами, я думаю, що скоро взагалі перестану виготовляти взуття. Чоловік, що вибирає, які дерева рубати, подарував мені цей буковий стіл на моє дев’яностоліття.
Читать дальше