Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Поки я гортав альбом, вона мало говорила, відповідала лише на мої запитання. Хто зробив фотографію? Де вони були? Того літа, коли моїй доньці виповнилося сім, вони з мамою та чоловіком на ім’я Рікард Мюнтер провели декілька тижнів на півострові Єттерьон неподалік Варберга. Рікард Мюнтер мав міцну статуру, був лисим і всякчас із цигаркою в зубах. Я відчув ревнощі. Він був із моєю донькою, ще такою маленькою, якою я хотів би бачити її тепер. Він помер через декілька років після того, як їхні стосунки з Гаррієт згасли. Екскаватор перекинувся і роздушив його. Тож тепер він існував тільки на тих фотографіях із цигаркою та червоними відблисками спалаху в зіницях.

Я закрив альбом, не міг більше бачити тих фотографій. Вміст бутля спорожнився. Гаррієт спала. Я запитав у Луїз, кому вона писала листи. Вона похитала головою.

— Не зараз. Завтра, як прокинемось і протверезіємо. А тепер ходімо спати. Вперше у своєму житті я лежатиму між своїми батьками.

— Ми не помістимось у тому ліжку, — сказав я. — Я спатиму на підлозі.

— Помістимось.

Вона обережно посунула Гаррієт і склала стіл, прибравши з нього горнята і келихи. Ліжко можна було розкласти, але я зрозумів, що навіть так у ньому буде надзвичайно тісно.

— Я не роздягатимусь перед своїм батьком, — сказала вона. — Вийди. Я постукаю в стіну, коли лежатиму під ковдрою.

Я послухався.

Зоряне небо вертілося перед очима. Я спіткнувся і впав у сніг. У мене з’явилася дочка, і, можливо, вона вподобає або навіть полюбить свого батька, якого вона ніколи давніше не знала.

Я побачив своє життя.

Ось куди воно мене завело. Можливо, попереду ще буде декілька роздоріж. Але небагато, і невдовзі вони закінчаться.

Луїз постукала. Вона погасила всі лампи і засвітила свічку на маленькому холодильнику. Я бачив два обличчя поряд. Найдальше Гаррієт, а біля неї — донька. Мені залишилась маленька смужка ліжка.

— Задуй свічку, — сказала Луїз. — Я не хочу згоріти першої ж ночі, коли сплю зі своїми батьками.

Я зняв із себе одяг, залишивши спідні і майку, погасив світло і заліз під ковдру. Не торкатись до Луїзи було неможливо. Я здивувався, коли зауважив, що вона лежала гола.

— Ти не могла б надягти нічну сорочку? — сказав я. — Я не можу спати біля тебе голої. Ти ж розумієш.

Вона перелізла через мене на підлогу і надягла щось, що мені здалося сукенкою. А потім знову лягла в ліжко.

— А тепер спімо, — сказала вона. — Нарешті я почую, як хропе мій тато. Я не спатиму, поки ти не заснеш.

Гаррієт бурмотіла щось крізь сон. Коли вона поверталась, ми теж мусили повертатися за нею. Луїз була теплою. Мені хотілося, щоб вона була маленькою дівчинкою, що солодко спить у своїй нічній сорочці, притулившись до мене, а не дорослою жінкою, яка раптом з’явилась у моєму житті.

Не знаю, коли я заснув. У ліжку ще довго ворушились. Коли я прокинувся, то виявив, що лежу в ньому сам.

У трейлері нікого не було. Мені не потрібно було вставати і відчиняти двері, щоб зрозуміти, що моєї машини нема.

Я уявляв, як Луїз розвернулась і поїхала. Раптом я збагнув, що все було прораховано з самого початку. Гаррієт витягнула мене, познайомила з моєю дочкою, а потім вони забрали моє авто і втекли. Мене покинули самого в лісі.

Була за десять десята. Погода змінилась, температура піднялась до плюсової. З брудного трейлера капало. Я повернувся всередину. Голова боліла, а в роті пересохло. Я не знайшов записки про їхній від’їзд. На столі стояв термос із кавою. Я витягнув тріснуте горня з рекламою мережі магазинів здорової їжі.

Здавалось, наче ліс безупинно наближається до трейлера.

Кава була міцна, а похмілля важке. Я вийшов надвір із горням кави. На деревах лежала волога мла. Здалека долинув постріл рушниці. Я затримав подих. Ще один вистріл, далі тиша. Здавалось, наче звуки мусили вистояти в черзі, перш ніж тиша, вагаючись, по одному впускала їх до себе.

Я зайшов досередини і почав методично обшукувати трейлер. Хоча було тісно, але в ньому виявилось навдивовижу багато місця для зберігання речей. Луїз підтримувала порядок. В одязі вона любила каштанові, часом темно-червоні та землисті відтінки. У маленькій скриньці в народному стилі з позначеним на кришці 1822 роком я на своє здивування знайшов чимало грошей. Купюри в тисячу та п’ятсот крон на суму 47 500 крон. Потім я почав нишпорити в шухлядах із документами та листами. Перше, на що я натрапив, була фотографія Еріха Гонеккера з його підписом. На звороті було написано, що фотографія датована 1986-м роком і її надіслало посольство Німецької Демократичної Республіки в Стокгольмі. В шухляді було ще декілька знімків, усі підписані. Горбачова, Рональда Рейгана, а також кількох невідомих мені африканців, здається, прем’єр-міністрів. Серед цих фотографій була й одна із зображенням австралійського прем’єр-міністра, чиє ім’я я не зміг розібрати.