Остап Дроздов - №2

Я поволі довідувався, що Бог не живе в церкві. Якось мені довелося допомагати сусідові траґати до храму цілий ящик кагору. Це було якраз напередодні першого причастя. Чокнуті мамаші одягали своїх несвідомих дівчаток-лялечок у все біле і вели до першої сповіді. Катехизм, що передував церемонії ініціації, проводив цей самий сусід — і тільки один невідомо хто знає, що ця обмежена пересіч могла говорити невинним дітям, які по-страусиному кліпали блюдцями-оченятами, зате приносили радість своїм батькам; ті млосно заламували руки, одягаючи своїх чад у білі сукеночки; коштували убори недешево, вони були мініатюрними копіями весільних, і тільки один невідомо хто знав, навіщо вся ця містерія. Ми поїхали до бакалійного магазину, і я мав допомогти притарабанити звідти ящик червоного кагору — свято духа намічалося масштабне. Одне з таких перших причасть призвело до масового отруєння сальмонельозом: гості невісти Господньої ригали так, що караваном швидких були доправлені до обласної інфекційної лікарні.

З хлопчиками, яких теж готували до першого причастя, ситуація була ще гіршою, тому що їх змушували кидати футбол і купання в озері — і вели на катехизм, сто років їм не потрібен, а на саму подію їх упугували в напрасовані костюми з метеликами чи краватками, бідні хлопці пріли, витирали піт однією рукою, бо в другу їм давали запалені жовті свічки, які треба було тримати так, щоби не обпектися і не влаштувати смолоскипа з білої сукні невісти Господньої, що позіхала попереду. Діти мучилися, нудилися, покусували губи і мало не мліли — в такому напівовочевому стані вони ставали членами Війська Господнього.

Я був позбавлений цієї екзекуції, тож мав можливість шукати власну дорогу до віри. Глибоку потребу вірити у щось вище я набув тоді, коли перші промені розсудку торкнулися голови. Я запотребував не стільки дороговказу, скільки ескорту. Для мене віра стала ескорт-сервісом, що супроводжує у власній дорозі за власним покликом. Біль у районі грудинки, сперте в трахеї повітря треба було тамувати добровільною інтелектуальною згодою — згодою просто повірити у вищий задум, навіть коли поруч не було видимих доказів. Я вірив тоді, коли не знав, і знав, що вірю. Кореляція знань і відчуттів стала моїм двигуном внутрішнього згорання, і що частіше життя зривало пломби з нових досвідів, то виразніше я відчував потребу дякувати. Світові, Творцеві, Вищому Розумові, Верховній Енергії — та кому завгодно! Свобода самовираження стала релігійним культом. Я поетапно розкривав у собі все нові й нові грані, і дякувати за це знав кому. Бути собою стало моїм отченашем, любити життя стало символом віри. Щонедільні простоювання спинного мозку в церкві мене аніскільки не надихали, а формальні прояви віри засмучували. Я витворив своє персонал-орієнтоване розуміння віри цілком приватної, глибинної, світської. Я вгамував своє різке невдоволення «парафіянами» і згорнув його, як згортають фронт. Я перестав дозволяти формальній вірі псувати й заражати мою приватну віру. Мене вже не бентежило небо в асфальті — я мав своє приватне.

На своєму спецкурсі я ніяк не виділяю добровольця, аби не дискримінувати решту аполоґетів білого пера. Бачу, що студенти почали ставитися до нього як до носія збірних рис. Натомість мене він починає цікавити все більше і насамперед як особистість. Він відновив тренування з емемею і трошки змінив зачіску: раніше в нього був буратіновий чубчик, весело задертий догори, а нині він вкладає волосся наліво, трошки відпустив довжину так, щоб кінець пасма спадав на брову. Став стильнішим, дещо мужнішим і «скандинавським». Німб геройства зробив його цікавим для стороннього ока.

Він став живою схемою. По ньому судять. Його це напружує. Йому приписують міфічну силу. За ним закріпили право судити, і це право не піддається обструкції. А він занадто розумний, щоб цим правом козиряти. Тому висловлюється рідко, але мітко, і від цього кожне його слово набуває ще більшої значимості й продуманості. Студенти почали йому програвати в вільнодумстві, бо тепер ззаду них, на передостанній парті, сидить живий критерій, мірило, лекало, макет. Він почав їх сковувати своїм моральним правом говорити з глибини. Студенти відчули, що саме цього — глибини пережитого — їм бракує. Я почав злегка валити добровольця, аби вирівняти status quo.

— Ви знали, що наш мозок не бачить різниці між реальним і уявним? Він однаково реагує на все, що ви думаєте. Для нього межа між дійсністю і фантазією — вельми умовна.