Остап Дроздов - №2

А вранці сходив помаранчевий диск на небокраї, а він у її країні такий прекрасний, що хотілося всім прощати і все толерувати бодай заради миті сходження помаранчевого диска. Недочитані книги, недообнімані перони, недоздані квитки, недосіяна рукола на грядці, недоговорена говорильня з сином, недоглянута мати, недослухана тиша-безгомінь, недолюблена країна, недозламана система — Roma абсорбувала в себе всі ці недо- і вивезла їх у трьох валізах.

Manolo заочно полюбив країну, в якій аж стільки надламів. Із часом він почав уже говорити про неї без обурливих спазмів астми, без передозу сарказму в голосі. Він почав поважати цю пекучу тризубну ношу, яку Roma завжди носитиме в грудях. Manolo поступово спалював свою зневагу до цієї країни, і попіл остаточно вже вимок. Він перестав шматувати словами, бо захотів мати разом із Roma ще багато спільних вереснів–жов­тнів–листопадів. Manolo весь просякнув країною, яка тамтешніх людей так незграбно ділить на гострих і тупих, на тонких і грубих, на осяяних і темних, на мудрих і громадян. Вони обов’язково поїдуть, обов’язково! І Manolo спитає:

— Сучасна, весела, позитивна, глибока, чуттєва. Такою є Roma. Країно, чим вона тобі не вгодила, га?

Мої стосунки з пам’яттю — це цілий трилер. Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті. Я хотів бути тим, хто визначає тактику гри в нападі, спрямовує напрямок атаки, є добрим диспетчером і розпасовщиком. А мене моя країна постійно ставила на ворота і змушувала пропускати гол за голом. Подолання історії — ось чим я займався, щоразу виймаючи м’яч зі сітки. Проти мене грав героїзм — натхненна dream team, яка постійно симулювала й заробляла штрафні. Зіркова команда героїв об’єдналася проти мого пізнього дитинства. Вона багатооким монстром заглядала в душу і навчала помирати, жертвувати собою, вірити в fata morgana державницьких ідей, зазубрювати напам’ять:

— Здобудеш — або згинеш.

— Нас мало, та голос наш лунатиме.

— У вогні, лише у вогні перетворюється народ у націю.

— Краще впадь — але не зрадь.

У мене вже була своя країна, вона була цілком нова, вона БУЛА — але вона й далі закликала помирати й боротися. Я вважав, що вартувало би будувати плани, а не пантеони — проте дух, що тіло рве до бою, мав іншу думку. Він замахав своєю універсальністю, його тулили вздовж і впоперек, він став основним штрих-кодом, по якому країна зчитувала своїх правильних громадян. На концерт до клубу було неможливо йти, бо йому завжди передував чийсь виступ із таким захльостом патріотичного виховання, що помийні мухи дохли в польоті. Навіть рок-група «Плач Єремії» приїхала агітувати за Стецьківа (ця інформація пролунала в паузі між піснями «Королева дебілів» і «Літаюча голова»). До нашого класу привели старенького повстанця, геть немічного; він тужився щось розповісти про ті буремні часи, проте постійно плутався в спогадах, перестрибував із другорядного на третьорядне, його оповідь не трималася купи, мені було його шкода, я подумав собі:

— Не приведи, Господи, коли-небудь комусь повторити його життя. Спаси і сохрани.

Уся не-моя колективна пам’ять була просякнута запахом бліндажу десь глибоко в густому лісі. І там треба було не перемагати — а ховатися. Не наступати — а відсиджуватися. Не атакувати — а дожидатися неминучої смерті. Героїчне переховування в непролазних хащах-джунґлях було еталоном патріотизму. Я ніяк не міг збагнути, в чому полягає героїзм людей, які свідомо йдуть на вірну смерть, знаючи весь утопізм і приреченість ситуації. Знаючи, що ніхто цього не оцінить. Воротар із мене був нікудишній.

На Зелені свята ціле містечко стікалося на цвинтар. На третю годину дня. Немилосердне сонце, запах задутих сірників, розгарячені лавки, на яких можна було обпектися. Ксьондзи з’їжджалися на іномарках у доброму гуморі, їхні асистенти несли в руках чорні пакети Hugo Boss, в які люди мали кидати гроші. На ксьондзів налітала зграя вірян, які норовили урвати свого ксьондза, аби той пошвидше покропив гріб і поспівав «Со святими упокой». За це готові були доплатити. Глава нетерплячого сімейства тримав біля себе товсту барсетку, з якої послиненими пальцями діставав куп’юру. Ксьондз по-змовницьки, мало не під круговою охороною всієї родини, переступав через чужі гроби і прямував до оплаченого. Там упівголоса ксьондз прочитував скорочену версію поминального тропаря, на ходу називав імена усопших, які він читав прямо з надгробної плити, всі інтимно заспівували «Вічную пам’ять», ксьондз давав усім цілувати дерев’яний хрест, ощадливо кропив гріб — і йшов далі на розтерзання пастви. Родина, якій пощастило відбути весь цей церемоніал, славила Бога, проклинала спеку і швиденько ішла додому на застілля, на свіженькі огірочки й помідорчики, фаршировані перчики, ковбасну нарізку (4 види), сирну нарізку (теж 4) і пляцок «Чорний принц». Асистенти слуг Божих час від часу бігали до іномарок висипати повнющий кульок грошей. Було кілька ходок. У багажнику ксьондзи завбачливо привозили з собою каністри зі свяченою водою, бо на всі трупи не вистачало. Асистенти через саморобну лійку (розрізана пластикова пляшка горловиною донизу) поповнювали запаси свяченої водиці у кропильницях, спустошували Hugo Boss і мерщій бігли з мокрою спиною до нових оплачених гробів. Люди сиділи під парасолями, мліли від пекельної жаріні, махали листками румбарбару чи інших широколистних рослин, до жіночих ший прилипало непідібране волосся, чоловіки заживо маринувалися у костюмах і мештах зі шкірзамінника, ксьондзи на автоматі кропили гріб за гробом, асистенти збирали гонорар, багатоголосся різнотембрових «сотвори їм вічную пам’ять» возносилося над цвинтарем, де мертві змагалися з живими у живучості. Ми мали блат — свого ксьондза з сусіднього села, який обслуговував наш гріб першим, тож ми ковбасну нарізку навіть не ховали до холодильника.