Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Наступного дня, лагідної суботи навесні 1926 року, — коли час уже було подумати про вигін худоби на пасовище і першу оранку, Якоб стояв біля відчиненого вікна, з рушником через плече, і водив бритвою по вологих щоках. І знову насвистував свою пісеньку, яка — часом як свист, часом майже мугикання, а іноді як нервове, уривчасте, низьке гудіння — стане основною мелодією мого дитинства. Він був задоволений собою, адже його плани, по суті, збулися.

Якоб у найкращому костюмі сидів у бричці і ляскав нетерпляче батогом по свіжонаваксованих чоботях. Ельза одягла намисто із золотих талярів з Францом-Йосифом, такі румунки в Банаті носили на свята. Якоб гукнув її і наказав поквапитися. Він поклав до кишені золотий годинник, а на колінах тримав замотаний у газету згорток. Коли Ельза з'явилася на порозі, вона аж сяяла.

Її батько міряв кроками кімнату. Він знав: коли вони повернуться, він стане гостем у власному домі. Для Обертинів настануть нові часи.

Коли торохкотіння брички віддалилося, він подався у стайню до своїх коней і накидав їм свіжого сіна. Потім втягнув ніздрями запах тварин, на мить затримав і видихнув знову. З допомогою одного робітника він закинув плуг на віз, упряг коня і виїхав у поле, щоби вперше в цьому році відкрити землю. Пляшку з горілкою він прихопив із собою. Прибувши на місце, спершу відпив добрячий ковток, а потім скропив горілкою землю.

Перед входом до церкви Тисячоліття у фабричній дільниці Тімішоари нетерпляче чекав священик. Коли Якоб зіскочив з брички і подав Ельзі руку, вона її не взяла.

— Ви передумали? — спитав він.

— Батько мав поїхати з нами. Він завжди був зі мною.

— В Америці його не було поряд, і Ви якось пережили.

— Але Ви ще не закінчили школи, — спробувала вона знову.

— За два місяці закінчу. І я вирішую, коли мені одружуватися. Тепер або ніколи.

— І до того ж село мало бачити.

— Село мене не обходить. Ходіть вже! — відказав він.

Священик помахав їм рукою, позаду вже виринули двоє чоловіків, яким Якоб заплатив, аби вони були свідками. Якоб взяв Ельзу попід пахви і змусив її висісти.

— Обручки з собою? — спитав священик.

— З собою, і свідки вже тут, — сказав Якоб.

— Чому такий поспіх?

— Панотче, це романтична історія, хоч ми вже й не такі молоді. Відкладати не можна ніяк.

Якоб схопив Ельзу за плечі і притягнув до себе.

— А Ви, бува, не вагітна? — отець пильно глянув на Ельзин живіт.

Якоб підступив до нього, нахилився і прошепотів у вухо:

— Панотче, я плачу Вам не за те, щоб Ви питали. Якщо не хочете, просто так і скажіть. А стосовно грошей, які Ви збиралися взяти… Десь та й сидить Ваш зверхник, якого це неабияк зацікавить.

Вони рушили центральною навою. Крізь високі, вузькі склепіння вікон проникало лиш трохи світла. Перед вівтарем, наче охоплений новими сумнівами і бажаючи, якщо вже не скасувати, то бодай відсунути цей шлюб, парох ще раз обернувся:

— А Ви не хочете наперед висповідатися? Чи нема чогось, що стоїть між Вами і Богом?

Ельза кивнула, вони сіли в кінці ряду на лаві і прихилилися один до одного головами, наче двоє змовників. Якийсь час Якоб чув лише Ельзин шепіт, потім вона схлипнула, ніби плакала. За той час він вийняв зі згортку обручки, більшу для проби насунув собі на середній палець.

— А Ви? — спитав священик, коли Ельза закінчила.

— Я? — здивувався Якоб.

— Так, може, маєте якусь провину, за яку хотіли б висповідатися?

— Панотче, що Ви таке кажете? — відповів Якоб. — Досі єдиною моєю провиною була бідність.

В запорошеному приміщенні зберігалися образи і фігури Діви Марії, хрести з Ісусом і без, в казанку чорніли недогарки свічок. Всі вони відслужили свою службу Богові, і тепер їх списали. Там же й відбулася коротка церемонія, були заповнені й підписані папери.

— Під яким іменем Вас записати? — спитав парох.

— Обертин, — сказав Якоб.

— Це неможливо, так називається наречена.

— А тепер і наречений.

— Це неможливо.

— Це можливо, повірте мені.

І це стало можливо.

По закінченні Якоб вручив усім трьом чоловікам по жмутку банкнот, які вигріб з Ельзиної торбинки. Перед величною церквою Тисячоліття в затишній, засадженій старими дубами і кленами фабричній дільниці парох запитав Якоба, що вже сидів у бричці поряд з Ельзою:

— А коли ж державний шлюб? Адже є ще й державний, чи не так? Бо інакше мені влаштують пекло.

— Всі колись мусять пройти через пекло, нічого не вдієш. Чи Божий чоловік, чи ні — від цього ніхто не вбезпечений. Втім, якщо це Вас заспокоїть: спочатку на нас чекає земля, а вона довго чекати не стане. У нас багато роботи: зорати, посадити картоплю, буряки, посіяти ріпак, кукурудзу. Допіру після Великодня, як заріжемо баранця, от тоді застукаємо і до держави. Бувайте здорові, панотче.