Чарльз Мартин - Гора між нами

— Давай.

— Обіцяєш відповісти чесно?

— Обіцяю.

— Ти зможеш витягти нас звідси?

— Чесно?

Вона кивнула.

— Гадки не маю.

— Добре. — Вона лягла назад. — Я боялася, що ти відповіси «гадки не маю», а значить, нам гаплик. Навіть не питатиму, куди ми йдемо, бо переконана: ти знаєш, що робиш. Правда?

— Авжеж.

— Серйозно?

— Ні.

— Слухай, нам треба попрацювати над спілкуванням. — Вона стукнула спочатку себе в груди, а потім мене.

— Та ми наче працювали.

— Мені не потрібні чесні відповіді, розумієш? Я хочу, щоб ти брехав, як тільки вмієш. Кажи мені, що тут іти кілометр, коли насправді сотня. Добре?

— Ну гаразд, — розсміявся я. — Покиньмо наші теревені та рушаймо. Отам за пагорбом на нас уже чекає гелікоптер.

— А каву вони привезуть?

— Авжеж. А ще помаранчевий сік, кілька бутербродів з яйцем, сосиски, кекси, данську булочку з полуницями і з дюжину глазурованих пончиків.

— Ну ось, можеш же, коли захочеш, — кілька схвальних плескачів по спині.

Узагалі я не відмовився б від якихось саней. Мені згодилося б що завгодно, що зможе їхати по снігу та не забиватиме Ешлі до непритомності. Проблема полягала в тому, що на рівній поверхні це було б просто чудово, але таких поверхонь тут точно бракує. А на схилі з санями мені не впоратися. Якщо я втрачу рівновагу або якщо схил виявиться надто крутим, то просто загублю контроль над ними і вони впадуть кудись униз. Дивно було б вижити в авіакатастрофі, а померти на санях.

Так що я вирішив винайти щось середнє між санями й ношами. Ешлі має лежати в мій бік головою на конструкції, що на рівних поверхнях буде просто їхати за мною, але матиме дві ручки, за які я зможу у разі потреби її підняти та тягти. Свої інженерні спроби я почав з відірваного крила. Його поверхня була виготовлена з чогось, що нагадувало одночасно пластик і тканину (а не залізо). Матеріал був легкий, а головне — цілком гладенький. Основна частина крила була металева. Головною проблемою стало те, що крило мало форму, хоч як дивно, крила — тобто закруглене з обох боків. Отож я просто вирізав у верхній його частині заглибину розмірами десь із жінку та зміцнив нижню частину металевими стійками, які відірвав від іншого крила. Вийшло все доволі просто.

Тепер наступна проблема: чи витримає цей «авіаційний» матеріал тривалий шлях по снігу, кризі та камінню? Навряд чи. Треба якось зміцнити дно. Утім, якщо я чимось зміцню дно ззовні, це посилить силу тертя і мені важче буде тягти. А якщо не зміцню — вже скоро ми позбудемося саней. Де ж мені узяти годящий шмат металу?

Довго шукати не довелося: двигун ззовні був обшитий металевими листами. Від удару вони значно деформувалися з одного боку, а з другого лише здобули кілька подряпин. Добре, що конструкція літака передбачала можливість ремонту двигуна, і деякі з листів трималися на самих шпильках. Я причепив один з них там, де згідно з моїми планами будуть сідниці Ешлі.

Ну що ж, вийшло наче непогано. Має працювати. Я спакував усе, що тільки міг, у рюкзак — разом з м’ясом, яке, на жаль, вийшло трохи жорсткіше за філе-міньйон, — та прив’язав його в ногах саней. Так нога Ешлі буде дещо вище.

Насамкінець я дав їй чотири пігулки знеболювального та трохи води. Поки вона ковтала їх, я пояснював мій план.

— Я не дуже певний, у який бік нам краще йти, але достоту знаю, що на північному заході, тобто позаду нас, гори стають вищими. Значить, нам точно не туди. Там, — я тицьнув пальцем, — на південний схід простягається плато. І струмки течуть у той бік. Тобто все просто: нам треба вниз, і на південному сході єдиний шлях туди. Тож почнемо спускатися, а там подивимось. Я піду перший, ти за мною. Я постійно буду поруч. На рівній поверхні я тягтиму тебе, як на санях, — я тут змайстрував запряг з ременів. Питання є?

Ешлі похитала головою, і далі повільно жуючи м’ясо. Я ще раз перевірив її ногу, щільніше загорнув її у спальник, застебнув його та насунув нижче її шапку.

— Це вперше твоя нога опиниться нижче від рівня серця, тому набрякатиме. Уночі доведеться прикласти сніг. Відчуття будуть не з приємних, даруй.

Ешлі лише кивнула у відповідь.

— Найбільш боляче буде зараз, коли я перекладатиму тебе в сани.

Вона стисла зуби, готуючись. Я узяв її під пахви та обережно потягнув до ношей — дуже повільно, по сантиметру. Спальник доволі легко ковзав по снігу, аж поки не зачепився за якийсь камінь. Її нога смикнулася, і вона несамовито заволала, а потім відвернулась та виблювала. Усе, що вона з’їла, опинилося на снігу, і чотири пігулки знеболювального також. Я протер їй губи та чоло — у неї виступив піт.