Чарльз Мартин - Гора між нами

Ну, все, буду йти. Сонце почало сходити, тож маємо рушати. На нас чекає довгий день. Погомонимо з тобою ввечері. Сподіваюся.

Я потермосив Ешлі за плече, і вона заскреготіла зубами.

— Ти як, готова?

— А кави даси?

Я простягнув їй чашку з кавою, що за кольором була схожа радше на розбавлений чай.

— Тримай, це остання.

— Нічого собі, який паскудний початок дня.

— Дивись на це позитивніше. Кожен крок звідси робить «Старбакс» ближчим.

Вона облизнула губи.

— Ну ти просто майстер позитиву.

Я сів поруч із нею, ми завершили її ранковий туалет та вдяглися. Вона застебнула куртку.

— Мені дуже подобається сервіс у цьому готелі, але як же я хочу знов мати змогу робити все самостійно.

— А я як цього хочу, — зауважив я, виливаючи сечу з пляшки.

— Слухай, може, ми ще й не настільки близькі, але справи такі, що я можу захотіти сходити по-великому.

— Вибач, але ми вже настільки близькі.

— Справді? Коли я встигла?

— Один раз — коли я вправляв твою ногу. А потім ще раз, коли ти була непритомна.

— Ну, це багато чого пояснює… — Вона збентежилася.

— Наприклад?

— Приміром, чому я не хотіла цього робити вже з тиждень.

— Можеш бути спокійна.

— Тоді ми повертаємось до мого питання.

— Та не хвилюйся. Просто скажи мені, як виникне потреба, і ми все владнаємо.

— Не те що я хотіла б і далі розмовляти на таку тему, але, здається, тебе це турбує набагато менше, ніж мене.

— Знаєш, коли я ще вчився на першому курсі медінституту, мене призначали на нічні чергування. Вісім місяців я міняв пацієнтам простирадла. Мені було справді важко. Якось сказав про це Рейчел, а вона відрубала: якщо не хочеш виконувати брудну роботу, краще зміни університет, поки не пізно. Бо люди потребують лікаря, який не боявся б закаляти руки та ставився б до них з належною повагою. Отак я змінив своє ставлення, і звідти проросли паростки моєї «лікарської тактовності». Я замислився над тим, чого потребували люди, замість із висоти своєї білої вежі думати, що я сам хочу їм дати. Рейчел зруйнувала мою вежу та спустила мене в шанці до простих людей, де пахне не трояндами, а люди страждають. Отож я чудово розумію, як тобі ніяково. Можеш навіть зашарітися. Утім, не варто. Оскільки інших варіантів немає, я твій лікар. І я тобі скажу те, що казала мені дружина, коли мене щось не влаштовувало…

Ешлі підняла брову, очікуючи на продовження.

— Не скигли.

— Мені подобається ця жінка. — Ешлі зміряла мене прискіпливим оком, добираючи слова. — А ти маєш якісь там досягнення? Лікар року абощо?

— Абощо.

— Ні, серйозно. Я в надійних руках?

— Ти в моїх руках. А наразі найкращі твої ліки — це твоє почуття гумору. Воно просто на вагу золота, чесно тобі кажу.

— Чого це? Не схоже, що мої жарти наблизять до нас цивілізацію.

— Не бачиш, до чого хилю? — Я застебнув на собі рюкзак. — Якось уночі чи, може, рано-вранці гелікоптер привіз до нас у реанімацію хлопця, якого підстрелили в шию. Звичайний хлопець — він вийшов купити дружині морозива. Вона була вагітна, і їй закортіло смачненького. А він просто опинився не в той час не в тому місці. Крамницю якраз грабували, і щось у них там пішло негаразд. Його привезли просто в хатніх капцях. Із його сонної артерії фонтанувала кров… — Я мимохідь перевірив серцебиття Ешлі. — Буквально фонтанувала. Він втратив багато крові, але був і досі при тямі. Я заткнув дірку пальцем, і ми помчали його до операційної. Смерть наступала нам на п’яти. Я поглянув йому в очі та спитав на бігу: «Є на щось алергія?» «Ага, — каже, — на кулі», — піднісши руку, він вказав пальцем на свою шию. Я тоді зрозумів: ось цей хлопець житиме. А посеред усього того хаосу, що панував навколо, він хапає мене за руку та каже: «Док, тільки оперуйте мене як живого, добре? Не як мертвого». Потім відпустив, сіпнувся від болю й додав: «Мене Роджер звати. А вас?» І він вижив. Його дружина народила за два тижні після того. Вони надіслали мені повідомлення на пейджер, і я зайшов до них у палату. Його дружина простягла мені сповите немовля, назване на мою честь. У будь-яких підручниках пишуть, що такий пацієнт безнадійний. Він не мав жодної нагоди зачепитися за життя. Тож я думаю, що вся справа в почутті гумору й палкому бажанні побачити сина. — Я провів долонею по її обличчю. — І в тебе таке саме почуття гумору. Бережи його.

Ешлі схопила мене за руку та потягла до себе.

— Маю запитання, — серйозно почала вона, — і хочу чесну відповідь.