Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Мені невідомо.

Рева довго мовчав, а потім пошепки запитав:

– А Сірко, виходить, також Дракон?

– Не скажу.

– Чому?

– Бо не скажу.

– Але він живе вже довго, – пригадав Рева. – Значить, не Дракон… Давай трохи відпочинемо, лишко, нам сьогодні ще цілий день їхати…

– Це могила Верховної Жриці, – сказала Реві Двійя, показуючи на Заячу Голову. Бачите онде?

– Що я там маю бачити?

– Стовп над могилою.

Рева придивився до верхів’я кургану. На тлі глибокого ранкового неба ледь мерехтіла височезна світлова колона. Її короноподібна капітель підносилася до самої височіні.

– Скільки бачив у степах курганів, а таке зрю вперше, – визнав козак і гукнув до джури: – Гей, Харку, бачиш стовп над отою гіркою?

– Який стовп?

– Ніби світло таке стирчить.

– Не бачу, – здвигнув плечима джура, підганяючи стомленого огира. – А що, там щось таке є? Може, то якась юга? [91] Юга – випари від землі.

– Він не може бачити, – тихо, щоби не почув Харко, пояснила Двійя. – Ви бачите, бо я дала вам часточку Сили. Сила дає бачення. Чим більше Сили, тим більше можна побачити. Ви бачите лише стовп, а я бачу більше. Там похована Тара-Вольга, правнучка Праматері Претани у тридцять восьмому коліні.

– Ти усіх отих онучок напам’ять знаєш?

– Вони мої Навічні Матері.

– Хто? – перепитав Харко, котрий почув лише останні звуки розмови.

– Відьми, – сказав Рева, роблячі страшні очі.

– Так то відьмина могила?

– Я маю віддати землі те, що їй належить, – повідомила Двійя. Джурине запитання залишилося без відповіді.

– Що віддати? – Рева напружився, передчуваючи чергову неблагодатну вправу.

Мала планетниця вийняла зі свого сака велику ляльку, зшиту з червоної тафти і шматочків оксамиту. Ранвір, який їхав за спиною Харка, здивовано подивився на сестру.

– Тю, – присвиснув Харко. – Та це ж пупа! [92] Пупа – лялька.

– Наші Старші заповіли мені поховати її тут замість мами.

– Поховати пупу замість людини? – Рева не втримався і сплюнув.

– Наші Старші так заповіли, – Двійя подивилася на Реву своїм особливим поглядом, від якого козака пересмикнуло.

– Нехай вона робить що хоче, – втрутився джура.

– Я тута начільний! – раптом визвірився на Харка Рева. – Мені вирішувати, хто, що і як робитиме!

– Тута живі на чолі не стоять, – спокійно промовила Двійя, роблячи наголос на слові «тута». Вона й далі дивилася в обличчя Реви.

Козака під її поглядом охопило відчуття нестерпної чужої присутності. Сонячний ранок наче згас, і навколо нього повстали сірі тіні. Він зрозумів, що планетниця викликала потойбічні сили.

«Сатанинське місце!» – зрозумів Рева, намагаючись Ісусовою молитвою відігнати хвилі холодного туману, які наповзали на нього з незнаної прірви. Але хвилі й тіні не відступали. Козак заплющив очі, потім знову розплющив. Мара порідшала, крізь неї знов прозирнуло ранкове сонце. Але зимна облога не лагіднішала, тіло бив дріж. Рева зауважив, що Двійї вже поряд немає.

– Де дівка? – запитав він джуру.

– Онде, – показав той на схід від Заячої Голови.

– Чому відпустив?

– А як її не відпустиш? – криво посміхнувся Харко. – В очах темніє, у вухах виє, а ти, начільний , теж закляк, як той кам’яний бовван…

– Думай, що кажеш, козаче!

– Думай не думай, кажи не кажи, а правда. Я до тебе гукаю-гукаю, а ти не чуєш. Зачаклувала…

– Я зараз їй зачаклую! – Рева взявся за нагай.

– Не чіпайте її! – подав голос Ранвір.

– Сваволить сестра твоя, – суворо сказав йому Рева, повертаючи коня до невисокого горба, де стояла на колінах Двійя.

– Вона мусить.

– Що мусить?

– Робити те, що сказали їй Старші.

– Оту чортячу пупу в землю класти? Сатану з мороку закликати? Із мене боввана робити!?

– Вона мусить, – Ранвір благально подивився на Реву.

Але той вже їхав до горба. Він ніяк не міг роздивитися, що там робить планетниця, ніби щось сіре затуляло її руки. Він зморгнув і раптом побачив, що їде не до горба, а до Заячої Голови. «Тьху, клятий морок!» – видихнув він, перехрестився, згадав Божу Матір, Петра-апостола, поцілував хреста і знов повернув коня. Але за двадцять кроків виявилося, що він ізнов прямує до кургану, залишаючи горб із планетницею по ліву руку від себе. Рева раптом уявив, як це мало б виглядати збоку: козак крутить конем, як п’яничка на фарному майдані. «А Харка вже там від сміху на всі боки розносить!» – подумав він, і кров ударила козакові в обличчя. Він ще раз потягнув віжки і відчув, як непереборна зігріваюча сила затягує його у сон.