Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

За ним зникли кургани і постаті жриць. Потім на Архіваріуса насунув білий туман, у якому він блукав, чуючи закличні голоси інших привидів. Вони кликали його, намагалися щось повідомити, про щось попередити. Але Сила вже відходила до своїх таємних сховищ і туман розсіювався. Страшна втома впала на плечі брата Янгеля, непосильна втома мандрівника забороненими краями.

Майстер підніс до губ Архіваріуса міх із джерельною водою. Той почав жадібно пити, крижана волога вертала його до земного життя. Він знав, що Майстер чекає на його повідомлення. Як тільки здатність розмовляти знов спростила його до звичайної людини, він сказав: «Кам’яні Могили». Він ще хотів застерегти Старшого, що на тих могилах їх чекає ціла армія хижих привидів, але тут інша думка знищила пересторогу. Янгель раптом подумав, що поганки його предків все ж таки ефективніші за цю легендарну сому. Він розвеселився від цього протиправного і блюзнірського порівняння і сміявся, сміявся, сміявся…

Осавул Сава Міщенко доводився небіжем Яготинському сотникові Лаврину Скоченкові і по матері – онуком полковому обозному Рубанику. За часів гетьманування молодого Хмельницького, коли Сава ще не голив голови і не мав боргів по шинках, він питав заїжджих ворожбитів, чи, бува, не судилася йому така ж славна доля, як і дядькові Лаврину. Одна стара беззуба валашка довго дивилася на долоні майбутнього Сіркового осавула, шепотіла, рохкала і шамкотіла. А потому напророчила молодому Міщенкові, що колись візьме він до рук те золоте кермо, яким володарі змінюють напрям світової долі. З того часу Сава повірив у свою боговідміченість і цієї віри не зраджував. Він упевнено йшов до старшинських посад, був розважливим, щедрим для друзів та обережним у застільних розмовах.

Але заздрісні люди, які на Вкраїні ніколи не переводилися, нашепотіли ясновельможному гетьманові, що хоружий Переяславського полку Сава Міщенко, випивши у веселому шинку зайву кварту, похвалявся таємними знаками майбутньої величі, що нібито має на своєму тілі, і пророчив принагідним пиякам, що колись стане гетьманом, та ще й славнішим за Богдана. До того всього заздрісні люди додали, що друзі хоружого при цій оказії викрикували йому «славу» і стріляли з мушкетів у хрести на Архістратиговій церкві.

Гетьман Іван Самойлович, повіривши тим заздрісним людям, наказав переяславським старшинам учинити сугубий розшук щодо злочинних знаків. Попереджений родичами Сава Міщенко, не чекаючи прокурації [87] Прокурація – судовий процес, справа. , втік на Січ. Там він, після певних поневірянь і підозр, пристав до Сіркових горлорізів, яким, щоправда, на його знаки було начхати, але для котрих гетьманова ненависть була найкращою з рекомендацій. Під час баталії під Перекопом Міщенко показав себе відважним і передбачливим козаком. Отаман його помітив, знайшов тямущим і зробив спочатку бунчужним, а згодом і осавулом.

Коли під Переяславом з’явився верховний кат Ордену, Сірко саме Міщенка відрядив вполювати Чорного. Краяни зустріли опального козака із симпатією, тим більше, що гетьманове здирництво вже встигло зачепити і сірóму, і хутірських податковими гаками. А полкова старшина знала круту Сіркову вдачу. Тому й закрила очі на те, що втікач хоружий, не криючись, піднімає на відпорне рушення реєстрове і гуляще переяславське вояцтво.

Відпорного рушення зібралося до трьох десятків з молоді й кілька вакацьових ветеранів. Нестача волонтерів пояснювалася не лише війною, на яку рушили лівобережні полки. Тільки зачувши, що пропонується протистояти лиховісному відьмакові, старі козаки відводили очі від цидул з отамановою печаткою. Ветерани невпевнено чухали чуби і казали Міщенковим посланцям: «Таж ми як що, то поможемо, але так щоби за ним ганяти…»

Коли ж Чорний сховався у лісі, йти за ним туди відмовилися навіть ті відважні, які записалися до рушення. Жродлівський ліс із давніх-давен мав серед місцевих недобру славу, а у часи Руїни лісове зло й зовсім осатаніло. Худоба і люди почали щезати за кілька верст від Проклятого болота. Про короткий шлях через ліс забули, об’їжджаючи хащі кружними гостинцями. Старші козаки запевняли молодших, що у тому лісі Чорний теж стане здобиччю Війґа. «Сице [88] Сице – так. зло злом пожреться!» – поважно примовляв вакацьовий Мандра, і дехто з Міщенкового рушення зазбирався додому.