Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Про те, батьку, не відаю. Певно, десь у дорозі.

– А татарви за Січчю багато бачив?

– Тепер ніби поховалися. Шляхи чисті до самого Перекопу.

– Хоч це добре… – отаман про щось тяжко задумався, а башличник терпляче чекав. Після стомливої паузи Сірко розпорядився:

– Рушай мерщій до Міщенка, передай йому, аби дурно не пнувся злапати плюгавця. Скажи, що отаман передає йому таке слово: з того його «лапання» все одно нічого не вийде, тільки хлопців багато погине. Скажи, жеби чатували ту потороч по засідках і стріляли, як тільки забачать. Не треба мені його живого. Скажи твердо: не треба! Як привезе мені Міщенко голову ворожиська, зроблю його сотним і перначик [82] Перначик – маленька булава. Перначі були символами військової влади. Більші й коштовніші носили полковники, менші давали регулярним сотникам. дам. З Богом!

– Зрозумів, батьку, – сказав башличник і пірнув у темряву.

Отаман ще довго дивився в бік степу. Його губи шепотіли чи то молитви, чи то древні закляття. Але навіть закляття Старшого втрачали силу, перелітаючи через неосяжне Дике Поле. Бо занадто насиченим воно було невідомщеною кров’ю, щоби бути прозорим для заклять та інших невільних енергій.

Братові Янгелю було страшно. Навіть присутність двох досвідчених лицарів не тамувала його страху. Чимдалі заглиблювалися посланці Ордену до лісової хащі, тим потужніше пульсувало в голові яснобаченника криваво-чорне згущення недоброго передчуття. Після того, як вони з’їхали з лісової дороги, стежки ніби самі клалися під копита їхніх коників. Чи то лісове зло навчилося перекручувати простір, чи такою була лісова топографія, але усі ходи і пролази у цьому лісі неминуче приводили до того лігва, звідки струмила хижа Сила. Збочити з погибельного маршруту не давали байраки і порослі осиками та ялинками згарища із залишками чорних товстезних стовбурів.

Невдовзі мандрівники потрапили на заросле старе болото. Чорні верби навколо наїжачилися нечистим гілляччям. Звичайний ліс закінчився. Замовкли птахи. Під потемнілим небом розкинувся зловісний чуй-ліс, правічна межа світів. Стежка не зникла, але обабіч неї виникли знаки смертельного зла: почорнілі кістяки, конячі й коров’ячі черепи. Лиховісна тиша панувала у предковічному лісі, перетвореному на пастку.

Та істота, яку Майстер назвав Пожирачем, давно вже відчула наближення здобичі. Для неї, вічно голодної, лютої і примітивної, мандрівникі та їхні коні були лише шістьма барилами зі свіжою кров’ю. В уяві брата Янгеля виникали занесені з нелюдського мозку кровожерливі образи. Перед очима хилиталися і парували шматки ще живого м’яса, з рота не зникав знудливий присмак. Волю Архіваріуса зминав могутній затягуючий заклик. Його, мабуть, відчували і коні, які приречено йшли на загибель. Брат Янгель тримався на останніх ланцюжках волі, дивуючись незворушному спокоєві Майстра і рішучому виразові на Фанероновому обличчі.

Стежка вивела до болотяного острівця. Тут росли велетенські верби й вище людського зросту піднімалася папороть. Біля великого, порослого моховинням каменя Майстер спішився і вийняв з дорожнього сака дворучну сокиру, зроблену із сірого металу. Паладин покрутив мечем, розробляючи м’язи руки. Потім взявся за пістолі.

– Не треба, – зупинив його Майстер. – Кулі, брате, тут не поможуть.

– Пожирач невразливий для куль?

– Якщо я не помилився із визначенням тілесної природи Пожирача, його принципову плоть захищає панцир, твердіший за кабанячі мозолі. Також закликаю вас обох стерегтися доторків тої потолочі. Його мацаки, хоча й не броньовані, але вкриті роз’їдаючим і отруйним слизом.

– Уперше чую про такого звіра, – визнав Фанерон.

– Ви, напевне, здивуєтеся ще більше, але один із наших вчених братів довів, що найближчими подобами Пожирачів є морські потвори: спрути і кракени. Але не питайте мене, яким дивом морська почвара опинилася у цих краях. Я не знаю.

– Колись тут було море, – раптом повідомив брат Янгель.

– Так. Це було дуже-дуже давно, – Майстер подивився на яснобаченника з повагою. – І про це знають Обрані. Але Пожирач не міг пережити стільки еонів [83] Еон – тут у значенні «епоха». .

Янгель не відповів. Чергова хвиля кровожерної ментальної Сили прокотилася його свідомістю, яснобаченника затрусило і знудило.

– Він зовсім близько, – сказав Фанерон.

– Він он за тими вербами, – підтвердив Майстер і крутонув сокирою над головою. Зброя хижо свиснула.