Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Це якась магічна істота?

– Що ви маєте на увазі, брате, застосовуючи до тої поторочі слово «магічна»? – спитав Майстер і знаком запросив братів під дерева: дощ набирав сили.

Коли мандрівники відвели під лісові крони коней і притулилися до сухих соснових стволів, Паладин сформулював відповідь на запитання старого воїна:

– Ми, достойний Майстре, звикли називати магічними тих істот, котрі живляться надчуттєвою Силою або спроможні використовувати її для своїх потреб. Ми вважаємо, що таким істотам Сила дарує нескінченне життя.

– Майже всі звірі й риби відчувають і в своєрідний спосіб використовують Силу, – зауважив Майстер. – Наприклад, коли звірі хворіють, вони приходять до земних витоків Сили, і вона повертає їх до життя. Сила, якщо до неї звертається Дух лісу, відводить очі мисливцям. Але Війґ, як ви, братове, правильно визначили, окрім всього іншого, є носієм древнього зла. Він у давні часи вбив благого Духа цього лісу і загарбав його джерело Сили. Тому ми знищимо цього агресора.

– Ми? – не втримався брат Янгель, якому під час розмови офіцерів належало мовчати.

– Війґ живе там, де знаходиться джерело Сили, – пояснив Майстер, не звернувши уваги на порушення субординації. – А нам, браття, потрібне його джерело для того, щоби знайти втікачів.

– Достойний Майстре, ви маєте на увазі недобитків з Ковену Курана? – уточнив Паладин.

– Так, брате.

– Вони тепер тікають на Схід?

– Нам треба це з’ясувати за допомогою Кола Сили і надприродних здібностей нашого брата, – Майстер промовисто подивився на Янгеля. – Втікачі напевне шукатимуть захисту у сусідніх ковенів. На півночі це Валга і Алатар, на сході – Таг і Ашина, на півдні – Тавр і Медеа. Спочатку я передбачав, що вони тікатимуть до Ріфейських гір [80] Ріфейські гори – Уральські гори. , де знаходяться неприступні твердині Ковену Тага. Я на їхньому місці зробив би саме так. Але тепер, мої добрі браття, я перебуваю у великих сумнівах. Причину цих сумнівів я поки що залишу при собі… – Старий воїн прикрив очі, ніби згадуючи щось не вельми приємне. – Мого ясновидячого друга Куруса, мир йому на Вічному Сході, скрутив правець, і він нагло помер. І з того часу, браття, я почав допускатися помилок. Прикрих помилок. Курус вмів витягувати чаклунів із найглибших схованок, але я, винищивши відьмацьку родину, не подужав знайти їхніх наймолодших. А це була непроста родина… Тепер цю мою помилку потрібно виправити.

– А козаки, які вас переслідують? – запитав Фанерон.

– Це найменша з наших проблем, – вищірився Майстер. – Вони молоді й недосвідчені. У них самовпевнений і недалекоглядний начальник. На наше щастя, справжні воїни з цього народу ще навесні рушили на Захід.

– А яка в нас найбільша проблема? – дозволив собі спитати Фанерон.

– Мухомори.

– Перепрошую?

– Для того, братове, щоби ми з’єдналися у повноважному Колі Сили, нам потрібно буде приготувати священний напій. Невідомо, чи в цьому лісі ми знайдемо саме той різновид мухоморів, які придадуться для виготовлення напою. Та ще й тепер, при вершині літа…

Отаман не став розмовляти з посланцем у своєму наметі. Вони вдвох відійшли на щойно прориті шанці, де ще вдень козаки поставили великі полкові мортири. Посланець закрився глухим башликом, і скупі відсвіти вартових вогнищ не досягали його обличчя. Небагатьом несплячим здалося, що Віщий Сірко перешіптується з мороком, який скупчився в отворі башлика. Молодші козаки нишком хрестилися.

Сірко став обличчям до степу. Його засмагла голена голова здавалася чорною верхівкою ідола на тлі згасаючої заграви.

– Кажи! – дозволив башличникові отаман.

– Вони приймуть дітей Самари, – прошепотіло з мороку.

– Сам Касим тобі це сказав? – глибоко запалі очі Сірка блиснули чи то від задоволення, чи то від подиву.

– Так, батьку.

– І довго вони там радилися?

– Потщилися [81] Потщилися – поспішили, постаралися. усе зв’язати за єдин день.

– Борзо… А що чути про того чорного плюгавця?

– Його загнали до Жродлівського лісу.

– Його загнали чи він сам туди гонзнув?

– Усі виходи з лісу під пильним наглядом, батьку. Хлопці злі, готові з убивника шкуру здерти. Міщенко клянеться, що злапа його за кілька днів.

– Злапа, каже? – похитав головою Віщий. – Ну, нехай Бог йому помагає. Якщо не зможе уполонити, то нехай би хоч затримав… – Старий отаман зітхнув, потім запитав: – А де Харко із Ревою?