Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Ще й порогу не перейшов, а вже про страхи та чарку? Та ще й перед Розгарами! [29] Розгари (Розигри) – перший понеділок Петрівського посту, вважався днем розгулу нечистої сили. Люди цього дня мали утримуватися від нерозважливих дій. Який герцовник! – невесело посміхнулася жінка. – Ти чий такий будеш, вістуне?

– У товаристві Харком кличуся, сотного Івана Кувтиненка старший син. Записаний джурою до отамана Івана Димитровича [30] Сірко Іван Дмитрович (?—1680) – кошовий отаман і полковник Низового Запорізького війська. .

Почувши отаманове ім’я, жінка ще більш спохмурніла.

– Давно вже до нас Сіркові башибузуки не їздили. Певно, врікли нас злі люди, – вона прочинила двері і грізно подивилася на сотникового сина: – І що, казаче? Так і підмітатимеш дідинець [31] Дідинець – двір. шароварами?

Джура ображено здвигнув плечима, зайшов до тісних сіней, познімав з себе коштовну зброю, якої виявилося чимало; потім, зім’явши в руці високу шапку, перевальцем зайшов до світлиці. За столом, заставленим мисками і шапликами, сиділи дві малі дівчинки і молодка. Харко привітався і присів на ослінчик напроти образів.

– Марто, заклич сюди Петра, – наказала хазяйка молодці. – Скажи, що Сіркового чорта по його душу принесло.

– Але й добрі ж ви на слово, хазяйко… – похитав головою джура. – Чортом мене до сьогодні лише басурмани називали.

– Усі ви сатанаїлові діти, – стара так гримнула мисками, що малі заховали голови під стіл. – Мій Василь, царствіє йому небесниє, теж гасав степами-лісами, як скажений дідько. І нащо? До якого такого скарбу догасався? Поклав дурну свою голову за твого Сірка, прости Господи, а я тепер… – махнула рукою, відвернулася від козака і зашепотіла молитву до образу Святої Помочі.

Козак утупив очі в підлогу. У війську пам’ятали, що осавул Василь Рева із великою славою загинув у баталії під Чудновим, виводячи козацьку сотню з оточення. Джурі Харку як отамановому посланцеві суджено було, серед іншого, приймати на свій карк безнадійний гнів козацьких вдів, якого по селах і паланках він назбирав уже повну торбу. Він вже звик і знав, що при цих обставинах за краще є мовчати і крутити шлик [32] Шлик – шапка. .

Стара проказала молитву, повернулася до джури і суворо спитала:

– Не мовчи, скажи мені, Харитоне, за чим тепер до нас приїхав? Яке таке в Сірка до моєї родини діло?

– Є в отамана важне діло до старшого вашого, до Петра.

– Яке таке «важне діло»? – ізнов, немов полкові литаври, гримнули мідні миски.

– Того мені не вільно вам казати, перепрошую, Уляно Макарівно.

– Пречиста Мати Божа, так я і знала! Як серце чуяло: не обійде біда, не забуде… Не вільно йому! Навіть знаєш, як моє ім’я побатькові, сатанаїле! Усе знаєш, так? І я знаю усі ті таїни Сіркові, – осавулова вдова нависла на козаком, немов грозова хмара. – Турчин його притиснув, аж із нього, кнура попудливого [33] Попудливий – лютий, несамовитий. , сік потік! І тепер кнурові нашого Петра треба, бо без Петра він, бач, того турка зі своєї сраки не зніме! Божечки, божечки, шо ж то таке діється, люди добрі!

– Та що ж ви таке кажете, хазяйко! – підскочив Харко. – Бога побійтеся, плюгавими словесами мовити перед образами… Я ж тільки з війська, і не притиснули нас турченки, а навпаки: Аслан-місто татарське розорили ми…

– Мати Божа! – грізна хмара відступила, але грім над Харковою головою гриміти не припинив. – Курник ви розорили татарський, а не місто, і курку дохлу там знайшли! А турчин ляхів вже загнобив і на нас тепер суне силою. Ми то відаємо… Ти ж коли лише приїхав, сам же казав, що за твої злії вісті не варто й чарки тобі налити. Казав?

– Та що ви, мамо, так налетіли на доброго козака, – почулося від дверей. – Хіба то він винен у наших фрасунках [34] Фрасунки – смутки, турботи. ?

До світлиці зайшов кремезний чоловік, вищий за високого Харка на півголови. Джура вперше побачив Петра Реву, знаного на Січі одноборця і зуха. З Петром він привітався обіймами, аж хруснули ребра Харкові під руками здорованя.

– Є від отамана розмова, – полегшено вдихнувши повітря, сказав джура Петрові.

– Як та’ мається отаман-батько?

– Богу дякувати, мущирить махметок, як у старі часи.

– А ти про старі часи звідки знаєш? – розсміявся Петро. – Тобі, козаче, скільки літ числено?

– Писарі числять двадесять.

– Знатна цифірь… Любить тебе Сірко?

– Я не дівка, щоби мене любити.

– І то правда, – Петро сів за стіл, поклав на дошки здоровенні руки. – Кажеш, що передав мені отаман своє очільне слово… Добре. Поїмо саламахи, вдаримося чарками, і поїдемо ми з тобою, козаче, до Вовчого Тирла, запалимо там по люлечці, про все-все поговоримо.