Екатерина Бабкина - Соня

– Може, знайти того чоловіка? – сказала Настя. Соня похитала головою.

– Щось потрібно робити, – сказала Настя. – Бодай щось. Це стається так нестерпно швидко – ти уявити собі не можеш, як швидко. Час, поки він ще всередині, проминає, як лісосмуги за вікном, коли розганяєшся на трасі до двохсот. Ти сказала мамі?

– Ні, – Соня подивилася на свій живіт, ніби чекала, що він підкаже або хоч натякне, як слід вчинити.

– Хто ще в тебе є?

– Нікого нема, – сказала Соня.

– Соня, а де твій тато? – спитала раптом Катя. Нікому раніше Соня про нього не розповідала.

– Напевне, живе десь там, де я виросла. Я ніколи його не бачила.

– А хотіла? – спитала Етері.

– Він же ніколи не хотів, – сказала Соня. – Як можна прожити все життя й не відчувати, що в тебе десь тут є дитина?

– Ображаєшся на нього? – спитала Катя.

– Ні, – відповіла Соня.

– Ображається, – сказала Етері.

– Ну, ти ж не відчуваєш, – сказала Катя, – що в тебе є дитина, хоча вона в тебе вже майже є. Може, знайди батька і якраз повчися відчувати на ньому? Почуєш голос крові, виплетеш собі любов з ланцюжків спільного ДНК.

– Або, може, принаймні, в нього є бабки, – сказала Етері.

– Це вияв твоєї материнської, жіночої сутності, – сказала Настя. – Перебільшене почуття відповідальності, необхідності захищати. Мені здається, ти недостатньо усвідомлюєш себе як жінку, здатну творити життя у своєму тілі, – ти навіть вчора сказала: «вагітний». Ніхто не може бути «вагітний», лише «вагітна». Або, може, ти просто не любиш квасолю.

Настя приїхала до Соні з чоловіком і маленьким сином. Син спав. Чоловік чемно сидів, тримав сина на руках, слухав їхні розмови, і було видно, що він дуже шкодує, що йому не можна й собі трохи зараз поспати.

Цілу ніч Соня не могла дати собі ради. Катя та Етері сказали їй, що в неї є час подумати, приблизно доки дитина в ній не виросте до розміру великої квасолини. Після того Соня уявила собі дитину квасолевого розміру – як ця дитина повзає і пересувається всюди, ніби хробак, серед ложок, ключів, паперів, яка вона крихітна і м’яка, як легко можна роздушити її необережним рухом чи поламати непродуманим видихом. З вечора до ранку Соня просиділа майже нерухомо – їй здавалося, що десь навколо неї є ця небезпечно крихітна дитина й одна Соня в цілому світі відповідальна за те, щоби ніяк їй не зашкодити, і водночас лише Соня й може справді зашкодити дитині-квасолині. Заснути Соня побоялася. Зранку Соня подзвонила Насті. Настя привезла живу дитину нормальних, традиційних розмірів, і нав’язлива ілюзія зникла.

– Поки ти не знаєш, що робити, – казала Настя, – може, й справді поїдь до батька. Навіть якщо він ніколи тебе не бачив – у нього могло бути на це багато різних причин. І якщо він ще ніколи тебе не любив – він цілком може зробити це зараз.

– Я не дуже-то знаю, що йому казати, – зізналася Соня.

– Ваша грузинка правильно каже, – сказав раптом Настин чоловік. – Дитина – ну, якщо ти вирішиш, – це логістично складно і дуже дорого. Це не найтиповіша ситуація, звісно, але кров є кров, і я би повважав, що ти маєш право на допомогу. Навіть якщо ви з батьком, – як би це сказати, – не були до цього надто близькі. Так йому і скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподіватися на краще.

І Соня стала сподіватися на краще.

Дорога до міста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкі селища й села та нескінченні поля між ними. Соня виїхала надвечір – удень машина нестерпно нагрівалася і перетворювалася із засобу пересування на камеру смерті. Відкривати вікна Соня не любила. Тепер же, в сутінках, підстрибуючи на ямах, котрі ніколи не дбала об’їжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженість на дорозі ніби забирала на себе активність тієї частини Соні, де крутилося й билося в судомах нав’язливе намагання усвідомити дитину, а в ідеалі – ще й полюбити; сутінки ніби обточували гострі краї розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де їй було добре і вона мала собі своє певне радісне місце, – але в тому часі тепер було замкнено. Сади і будинки пропливали повз неї, іноді коло воріт уздовж дороги на винесених із хат стільцях сиділи старі та діти, набувалися теплим повітрям, говорили про щось, передавали речі із рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкіл хлопчики бігали з м’ячем, уже сонні пси кидалися за автом з глибини дворів, гарчали та брехали – але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були ліхтарі, дрібні й більші комахи мерехтіли навколо них, важкі нічні жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потріскуючи, – Соні завжди було дуже їх шкода. Усе це тихе, спокійне життя, його повільність та певність ніби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такі самі шкільні футбольні поля та вечірні садиби, покроплені молодим листям, із заднього сидіння, повертаючись з дідом із зоопарку, котрий чомусь ніколи не доїздив до них – зупинявся в сусідньому обласному центрі, в передмісті. Вагони-клітки ставили колом, ведмеді, рисі, мавпи, тигр та обскубані єноти гостро пахли брудом і звіром, посередині між вагонів під невгамовним сонцем початку літа продавали липку цукрову вату, в якій траплялися згустки коричневого плавленого цукру, котрі нагадували Соні криваві зародки всередині розбитого на сковорідку яйця. Соня тому не любила цукрову вату і її боялася.