Александр Ульянов - Софія

Яка нісенітниця – це життя. Вона спочатку уявила Лукаша – з великими добрими очима, з потойбічним якимось поглядом. Прийшов час, і вони в одну мить перестали існувати одне для одного. Вона глянула на небо, зачепивши шляхом молодого чоловіка – так, у неї круглий живіт, трохи відвислий, по-модному і стильно, дві білих чашки грудей з рожевими, майже дитячого кольору сосками. Так, так, так – вона ні про що ще не думає. Надія – людина настрою, тому вона і не вживається з Лукашем. Ось що приходить у прохолоді зимового саду – вони дуже подібні, так, ось у чому секрет. І Надія на всі зуби усміхається до хлопця, що неуважно, але все ж таки розглядає її і позіхає. Принаймні це вже ближче. Можна зрозуміти нестерпність їхнього сімейного життя. І вона думає: аби Лукаш швидше знайшов коханку, тоді б усе якось вирівнялося… Хлопець позіхає, але дивиться на неї, лише з тієї причини, що тут нікого більше немає, окрім соложавого гомика-халдея. Вона встала, пішла – суміш ділової жінки та вгасаючого стерва. Хлопець продовжував сидіти. Здавалося, він дрімав, і це було основним, нічого тут не попишеш. А вона відчула, як повітря повільно, наче хто перекинув велику небесну банку у зимовий сад, загусло. Вона пройшла повз хлопця. Запинилася біля скляних дверей і смішно, майже по-підлітковому, зазирнула на той бік. Вона чекала на свого коханця. Але насправді вона випробовувала нерви цього хлопчиська із синіми льодяниками замість очей.

Того літа все виходило якось легко, аж до параної легко. Ранки стояли чудові, наче хто розлив акварель стаканами. Лукаш дихав на повні груди з відчуттям того, що в цьому житті, у його власному, щось таки переміниться. Він мало думав про Надію, хоча це заскакувало його несподівано – обдавало вітром на розі будинку, і він піднімав, наче заворожений, голову, розуміючи, що ось тут, на цьому майданчику, вони вперше поцілувалися, хоча – ха! – були далеко не наївними дітьми. Потім Лукаш ловив себе на тому, що він намагається уникнути їхніх пам’ятних і особливо осінніх днів, коли дерева викидають останні залишки тепла і запаморочливої краси червоні корони пливуть, похитуючись, у кварці простору. Повітря нерухоме, а багряна какофонія фарб плутається у срібних нитках бабиного літа. Баржі висять на річці великими каравелами, наче іспанські корсари беруть на абордаж берег столиці. Лукашу інакше не приходило в голову. Йому хотілося плакати: чому вони не разом і що їм може заважати, щоб помилуватися столицею в такі от гарні дні. Він любив дорогі японські ресторани, хоча, якщо чесно, від самого народження Лукаш не переймався грошима. Навіть тоді, коли подався до Штатів, коли нипав великими просторами своєї батьківщини в якості панка і революціонера. Його уперта маніакальність добитися свого, напевне, і відбирала ту можливість, що люди його кола називали «пізнати життя». Навіть те, що красоти можна спостерігати і не обов’язково ділитися, він зрозуміє набагато пізніше. А тоді, і нині, і ще потім, і так – у безкінечність – він намагатиметься поділитися тим тайфуном почуттів, що метляли душею широкими сонячними і вітряними вулицями його улюбленого міста. Потім, коли Надія, як потріпана курка, з червоними ніздрями, із запаленими очима, повернулася додому, він, на превеликий жаль, а може, здивування, нічого не відчув. Просто сів на кухні, випив коньяку і сказав:

– Ну, і зараз мені чогось не вистачає.

– Твоїх жмурів, – відповіла за нього дружина. – Володьку підловили з бульбулятором…

Він подивився на неї з другого кінця планети. Але він був сином своїх батьків, що виростили не одне покоління упирів-банкірів, і тому витягнув готівку, спересердя ляснув кількома зеленими сотнями об стіл і вийшов під крик Надії:

– Зараз платять євро… – і ще розпачливіше, – кретин…

І вона заплакала. Це його втішило, і це Лукаш зрозумів, виходячи на широкий сходовий майданчик. Саме так і траплялося у його житті, що всі важливі рішення він приймав у трупарні або на сходовому майданчику.

Це тривало невимовно довго, карбуючись у вікнах будинків, на бруківці, тяглося хвостами з одного простору району в інший. Він уперто записував назви вулиць, де відбувалися найдрібніші події, пов’язані з її іменем, з порухами душі, о-о-о, про неї – він уявляв її кремове тіло з трикутником, мініатюрним бобриком волосся, її сильні, але жіночі руки, і саме тоді він відчував щось на кшталт нездорового зв’язку з нею, з містом, із синіми і білими хмарами, що пролітали над його будинком, над його долею. Він годинами просиджував на глухих зупинках Куренівки і міг думати про ту Надію, яка напевне існувала, але швидше як непроявлена плівка. Лишилося небагато, але йому, як справжньому сину своїх батьків, було соромно і страшно пропадати за жінкою, яка тебе зрадила, і зрадила не тілом, а по повній програмі – вивісила твою душу, наче брудну ганчірку, перед обличчям тупорилого натовпу. Зачинившись у ванній, він уявляв зовсім інших жінок, а не її. Він мастурбував, а другу половину дня проводив у дешевих гадючниках, де лигав дешевий, у два пальці осаду, портвейн. Але з усіх сенсів людського існування йому відкривався єдиний – ця жінка.