Александр Ульянов - Софія

– Ти такий гарнюній, – сказала Софія.

– Я супер, – просипів Андрій.

І вони пішли, і хори металу ревли їм у спину.

Зимовий сад: фонтани, пальми, рожевого кольору купідони з натягнутими луками, смішними пісюнами, трохи нижче – русалки, позбавлені статі і смаку, як і самі творці цього рукотворного чуда у центрі міста. Зрозуміло, що це відбувалося давно і часто, але Надія лише зараз відчула тривогу, що смоктала її, як шкодлива кішечка, котрій треба давно було покинути материну цицьку. Надія присіла на плетеного стільця, боляче прислуховуючись до скрипу, до дзюркотіння води, до тихенького протягу кондиціонерів. Гарсон виник невідомо звідки. «Навчилися працювати», – подумала вона, витягнула хусточку, подивилася карим теплим оком на офіціанта і замовила трав’яного чаю. Скляний дах над головою проганяв по собі, як на екрані, целулоїдні хмари, синє небо, що нагадувало китайський шовк. Це їй подобалося – чим далі від правди, тим ліпше, тим спокійніше. Вона зробила перший ковток – невеликий, пробний ковток, а вже потім пошукала очима того, кого чекала. Під її ногами срібною калюжкою бився фонтанчик. Тут плавали риби з великими кольоровими хвостами, жирні та ліниві. Вона пила чай і умиротворено дивилася на риб, а зором лівого ока спостерігала за столиком. Столик був порожнім, але вона, як і кожна жінка, що прожила десять років у шлюбі й наставляла роги чоловіку, не могла не відчувати, що за нею хтось-таки – можливо, не той, на кого вона чекала, – спостерігає. Тоді вона повернулася і глянула прямо, наче вистрілила. Вона знала ціну свого погляду – він теплий і ніякий. Чоловіків у ній спочатку, на превеликий жаль, приваблюють зовсім інші речі – її груди, її розкішне тіло, її шикарний одяг. Зараз це чорна сукня від Гуччі… Так, він сидів під пальмою. Вона поклала руки на стіл – нехай бачить, що у неї ще молоді руки, вен зовсім не видно. Їй тридцять. А хто дасть? І кого це обходить?

Легке потріскування в пальмових гілках. Кондиціонери беззвучно качають повітря, що зараз густе від її бажання і взагалі… Надія скинула брови, засвітила погляд ще раз. Саме в таких випадках її заїдає печаль, втома, нудьга. І вона ні про що не думає. Досвід підказує, що краще віддаватися настрою, як зустрічній хвилі. Тоді не треба злитися на Лукаша, на сина, на своє життя. Зараз край ока зрізає відстань. На ньому – дорога картата стильна сорочка, відкрите обличчя. Аби не сірі холодні льодяники очей – типовий татів і мамин синок, якого побила міль нудьги. Вона може спокійно відчинити ці дверцята, ці двійко очей, що ніколи не знали сліз, але вже пізнали безодню смаку, спокуси і ще чогось. Так. Вона знає таких. Йому немає і двадцяти. За хвилину Надія забула, чому вона сюди прийшла. Вона сиділа, випнувши груди, з достоїнством непоміченої тічної суки, – така-от нісенітниця, така дурнувата думка пройшлася в її голові. Він, цей з невиразним поглядом, здавалося… ні, він насправді не помічав її. Вона виклично тріпонула густою гривою, набухлі соски тернулися об сукню. О, як приємно і як боляче! Вона відчуває, як нова хвиля, нові почуття вкрадаються, проникають у її живіт, розсовують губки на піхві, о, це так чарівно. Вони самі, і вона вміє подобатися. Надія ще раз, уже не виклично, вже знічено, на краю розпачу, спробувала привернути увагу. І він таки її побачив.

Артур узагалі давно її бачив, і він достоту знав тип таких дамочок. Вона, Надія, саме із тих, хто по життю вибирає найсмачніші шматки, нічим не гребуючи, а виконуючи це як необхідну життєву задачу; але хто б сказав про це, навіть натякнув, той би пожалкував. Як? Невідомо і не мало значення – у неї б вистачило снаги та фантазії на найлютішу помсту. Здається, вся істота Надії фосфорує принадними складками її тіла – білого, з якимось срібним відливом, наче ти дивишся на жінку крізь глибокі води колодязя чи гірської річки. Артур це зрозумів одразу – віддалено, тихим та глухим шепотом це прийшло звідти, де муркав кондиціонер, – напевне найархаїчніше з усього цього постмодерного шику, де звук від карликових пальм – порожній і по-своєму звабливий. Ця чиста зала з вільними і по-старосвітськи вологими молочного кольору столиками – Надія не відривала від порожнього столика погляду, а краєм ока ловила Артура у картатій сорочці, і скельцями замість очей, і простуватим, без жодного виразу, обличчям. Чіткий рот, ніжний овал лиця, відтягнута трохи по-підлітковому, а може, й по-дебільному, щелепа. Хлопець підняв руки, і вона оцінила його довгі пальці з червоними помітинами. Він промасував кісточки, самі пальці, витонченим жестом, і у Надії зайшлося серце. А потім прийшов сум – це тоді, коли вона починала думати про Лукаша.