Юрий Винничук - Ги-ги-и

Емма зрозуміла, що таких гидких типів лишати живими не можна, і, відірвавши дядькові голову, кинула в каналізацію, потім повідривала руки й ноги і так по частинах відправила дядька, хто куди.

Більше вона не мала бажання вивчати вулицю, яка дісталася їй у спадок від бабусі, а, дбайливо згорнувши, знову запакувала до шухляди й присипала нафталіном.

Але чи стало їй від цього легше?

Цвіла мушкателька і билася цвітом у вікна, десь далеко-далеко гудів літак, що віз бомби для В’єтнаму.

Емма Зунц виволокла в сад своє чорне лискуче фортеп’яно на колесах, облила його джемом з весняних філобусів і підпалила. Фортеп’яно горіло, бризкаючи клавішами, чути було, як тріскають струни і неймовірно верещать обсмалені композитори.

Чи то з нудьги, чи так чогось Емма вирішила народити мене, але чомусь саме мене, а не когось іншого, хто дійсно поставився б до неї як до матусі, з усією повагою, я не знаю, адже вона добре розуміла, що я, можливо, єдина особа, котра не бачить в ній матері.

Не знаю, чи в мене саме на той час ці почуття атрофувалися, чи як, але Емма вже заздалегідь, ще до мого народження була овіяна таким чаром еротизму, що при кожній згадці про цю фантастичну істоту я запалювався, мов сандалове дерево, і відлітав у хмарну далечінь.

Емма сіла в теплий попіл по спаленім піаніно, котре насправді було фортеп’яном, на якому ще грав дідусь її бабусю, забуваючи при цьому щось підстелити, і поверхня цього грандіозного рояля була така вишурувана, що вся чорна фарба давно злізла і тепер ця віолончель скидалася скоріше на барабан.

Правда, тепер, коли барабан було спалено, попіл усі його недоліки приховав, і навіть де чорні, а де білі клавіші, не розбереш.

Отже, вона сіла в цей попіл, натужилася і гульк – я вже на білому світі.

Коли я вилазив, то здалося мені, що потрапив у довжелезний темний тунель, і мене весь час переслідував страх, що десь несподівано вискоче поїзд і лусне просто в чоло, але я мусив повзти і повз, – давай, давай, – підганяла Емма, – вилазь, – і навіть пальчиком манила, і я, побачивши пальчика, поповз дуже хутко, так хутко, що вона потім мусила мене доганяти і вертати назад, бо тепер я мав бути її сином і вона повинна була доглядати мене.

Доглядала вона мене так: спочатку посадила у вазонок і поливала куріпковою олією, від чого я ставав усе блискучішим, майже, як фортеп’яно, і раз навіть злякався, що вона мене заграє, але обійшлося.

Одного разу, щоправда, на голові в мене виросла цитрина і бризнула соком, тоді Емма зрозуміла, що перестаралась, і, витягши мене з вазона, поклала до себе в ліжко.

Ну, вже тут я ріс і розвивався з такою швидкістю, що став зовсім уже схожий на піаніно: такий товстий і широкий, і Емма навіть заграла на мені якусь мазурку, але мене, як на перший раз, знудило на ліжко куріпками, котрі враз розлетілися по хаті і забилися в щілини.

Але Емма була така жорстока, що наступного дня вже заграла вальс, і я знову виблював, але цього разу самими клюфами, аж їй соромно стало і вона вбрала капелюх на живіт.

Третього разу, коли вона грала на мені польку-бздикалку, діло пішло легше і я навіть підгецкував і присвистував.

Але проминув місяць і вона мене виграла так, що я вже скидався на нещасний тромбон або й гірше – на зачухану сопілку – і ясна річ, що коли я побачив, як наближається вона до мене, тримаючи в одній руці джем, а в другій сірники, то зрозумів одразу, що мене чекає.

Але мені від того легше не стало.

– Виходь за мене заміж, – сказала Емма Зунц.

– А що мені з того буде? – поцікавився я.

– Я буду тебе пестити, обпирати, годувати, взувати і бумбляти.

– Дуже цікаво, – замріявся я, – але я не знаю, що таке бумбляти.

– От вийди заміж, тоді й дізнаєшся.

Нічого робити, довелося мені з самої цікавості вийти за Емму Зунц. Звідтепер мене всі кликали паном Зунцом і питали про медовий місяць.

Медовий місяць як медовий місяць. Емма й справді робила зі мною все те, що обіцяла, крім одного – я й досі не знав, що таке бумбляти.

– Еммо, – якось не втерпів я, – живемо вже цілий місяць, а й досі я ні бум-бум в бумблянні.

– Почекай, мій милий, ще один тиждень і я з превеликим задоволенням побумбляю з тобою.

Чекав я, коли мине цей тиждень, з таким нетерпінням, що навіть взуватися забував і ходив по хаті босий, а Емма казала – скільки я буду тебе взувати, мусиш вже й сам раду давати.

Нарешті настав той благословенний день, коли я нагадав Еммі про її обіцянку.