Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Ну, не думайте, що я вже зовсім лопух. Я збираюся женитися на вас, а не на цій машинерії. І мусите її позбутися.

– Ви не знаєте мого брата. Він ніколи на це не згодиться, адже весь цей маєток дістався мені у спадок від мого чоловіка, і коли я вийду заміж, брат втратить усе.

– К бісу вашого брата. Я вам дав вибір, чи ні?

– Ну… ну, якщо я маю вибирати між нареченим та братом, то волію нареченого.

– Тоді, моя люба, мусите робити лише те, що я вам звелю.

– Я на все згодна заради вас.

У ту ж мить королевич упав на підлогу, почав корчитися і несамовито верещати, затискаючи в жмені низ живота. Брат не примусив себе довго чекати і примчався до покою сестри, аж трусячись від задоволення. В руці він тримав скриньку з медикаментами.

– Ага! Попався горобчику! Хе-хе-хе!

Та тільки він нагнувся над своєю жертвою, як королевич збив його з ніг, заломив руки і з вигуком «Згинь, потворо!» – штовхнув головою просто межи ноги своїй нареченій. Млинок бадьоро завищав і з подиву гідним апетитом схрумав голову нещасного брата.

– Ах, може, досить? – спитала вдова.

– Не відволікайся! – звелів Боніфацій.

Млинок хурчав і викидав криваве мливо на килим. Запах свіжого м’яса разом з теплою парою клубочився у повітрі. Королевич тримав винахідника пекельної машини за ноги і легенько попихав вперед доти, доки в руках не зосталися лише пантофлі.

– Ну от і все, моя люба, – усміхнувся він. – Зосталася ще тільки маленька процедура… Ага, ось цей свічник мені підійде, – і з цими словами встромив важкого мідного свічника в машинку. Млинок жадібно застогнав, хруснув, і з живота вдови висипалися жалюгідні залізячки, ґвинтики і шруби.

– Хай живе свобода! – вигукнула вдова і, все ще не вірячи в неї, обережно поколупала пальчиком, чи не зостався там ще якийсь таємничий механізм.

– Катайте в лазничку і сполочіться, заки я тут позбираю оцю гору кривавих шницлів.

Він згорнув килим з тлінними останками, зав’язав мотузкою і спустив з балькона на подвір’я. Вранці треба буде це кудись вивезти. Потім зайшов у кабінет винахідника, що виглядав на справжню майстерню, і заходився переглядати папери.

– Так, весь цей смітник завтра спалимо, – сказав Боніфацій, коли до кабінету зайшла вдова. – А от креслення залишимо собі.

– Які креслення?

– Креслення млинка.

– Навіщо вам? – здивувалася вдова.

– Як то навіщо? Не забувайте, моя люба, що мені часто доводиться вирушати у військові походи і винахід вашого брата забезпечить мене від зайвих переживань.

1985

На одній з арканумських вулиць просиджував щодня старик жебрак. Мабуть, і не варто було б про нього згадувати, якби не його дивна поведінка і вкрай негідне ставлення до співвітчизників. Одного дня цей жебрак міг з’явитися без лівої руки, іншого дня вже без правої. То в нього одного ока нема, а то вже й другого, то обидва вуха щезнуть, а то і ніс пропаде, ніби його й не було. Бувало, простягне руку, а на ній шість пальців, хоча вчора було тільки п’ять.

Все це виглядало б, може, й не так прикро, якби у той час, коли жебрак сидів собі й просив милостиню, його рука не розгулювала по місту, при цьому в лівої була постійна пристрасть залізати в чужі кишені, а права полюбляла бешкетувати – то капелюха зіб’є комусь, то якійсь панні із зачіски всі шпильки повисмикує і волосся розпатлає. Словом, фантазію права рука мала дуже багату. Головне – ні ту, ні другу не вдавалося притягти до відповідальності, вони безслідно зникали, коли їх хтось намагався затримати. А тому їх ніхто не міг ідентифікувати і виставити претензії до власника. Спробуй доведи, що це руки саме того жебрака, а не кого іншого. Хоч усі й здогадувалися, чия рука оце бешкетує, але для закону здогади не грають жодної ролі, і комісар поліції Варцаба сотий раз б’є себе в груди, погрожуючи, що піде к бісу на пенсію, якщо пан прокурор не дозволить арештувати жебрака, а пан прокурор важко зітхає і тицяє пальцем у параграф 42 кодексу карного, де чорним по білому заборонено арештовувати осіб без достатніх доказів, і так само всоте читає вголос, які саме докази вважаються достатніми. А тим часом весь Арканум обурено гуде і погрожує сам розправитися з тим негідником.

Особливо розпинаються жертви нападу, а ще більше чоловіки тих жінок і батьки тих панночок, яким розгульна правиця залізла під сукні. Наслідки цього деколи були просто трагічними, якщо вони стосувалися невинних панночок і старих дів. Заскочена зненацька цнотлива панна в таких випадках просто не знала, що має чинити – вона переступала з ноги на ногу, пробувала усміхнутися, а насправді кривлялася так, що перехожі зупинялися і цікавилися, що таке з панночкою діється і чи не хоче вона часом сюсю, бо за рогом якраз є відповідне місце.