Юрий Винничук - Ги-ги-и

Я беру виделку і, наштрикнувши на неї певну панну, ковтаю, наче галушку.

Чорні чоловічки, які присмокталися до неї, скидаються на шкварки. Галушки такі смачні, що апетит у мене хутко зростає. Правда, перса я випльовую, ну, і волосся, бо воно застрягає в зубах.

Один чорний чоловічок, який ніяк не міг знайти собі місця серед безлічі дір, що світилися з кожної панни, почав ті перса підбирати й будувати з них вежу. Потім видряпався наверх, сів і заспівав щось на тему гарної погоди.

Але я його не слухав. Мою увагу заполонив жахливий рейвах, який раптом зчинився у животі. Схоже на те, що галушки не знайшли спільної мови зі шкварками.

Можливо, цього і треба було чекати.

1985

Мертвий горіх встає з землі і вириває птахів зі своєї голови. Птахи розлітаються, важко тріпочучи чорними кістяками крил. Ці птахи теж давно мертві.

В дуплі у нього живе хтось, хто давно чекає мене і кличе до себе, заманює дарами і обіцянками.

Щоразу, коли встає з землі мертвий горіх, дупло його засвічує своє темне сонце і шукає за мною очима сухотних лиликів.

– Йди до мене… до мене… мій солодкий…

В дуплі живе хижа миша, що пожирає приблуд, яких доля лиха заведе до горіха. Коли я наступив на неї чоботом, горіх промовив:

– Лиши її… вона наша…

Я міг би утекти від горіха, кудись далеко, але ця втеча мало що б дала, бо завше наді мною лопотіли чиїсь жорстокі залізні крила, а стебла сичали на кожен крок, наїжена трава повстала б проти кроків моїх, а сни всі мої він би вичистив так дбайливо, так виголубив їх, що стали б і вони бездонними, а через те мертвими.

Я залажу в дупло і в ту ж мить відчуваю, як мені стає легко і тепло. Дупло лагідне і мовчазне. Це те, що треба. Аби не балакало зайве. Воно добилося свого. Та і я позбавився переслідування.

Я сідаю в карету і їду гостинцем, який проклали в дуплі ті, хто вірив у мене. Виймаю з кишені зашмаркану хустинку і махаю вам.

Я вас вітаю з моїм прибуттям.

1987

Може, я – місто. Дуже велике місто. З безліччю вікон. І стільки ж дверей. Двері відчиняються і зачиняються. Входять і виходять. Постійно щось відбувається.

Вносять дитину – виносять труну.

З плачем народжуються – з плачем помирають.

Колиски схожі на домовини.

Деколи хтось щось наплутає, і тоді в колисках вмирають, а в домовинах народжуються.

Дехто спить в домовині, як в ліжку. Є такі, що й кохаються, заганяючи скалки в сідниці. І зачинають дітей. Не питаючи згоди моєї.

Роблять, що хочуть. А я терплю.

Входять і виходять. Більше виносять, як вносять. Хочуть мене спорожнити. Щоб став я, мов діжка. Бо ж якщо і вносять, то лише пустоту. І мені так на душі пусто!

Пустопорожнє місто.

Я не можу заснути, бо ця пустота усюди. В розмовах, у книгах, у тих, хто мене оточує і ще не оточує (бо не мали вказівки), у поглядах в очі й з-під лоба.

Я порожнію і легшаю на вазі, скоро стану, наче пір’їнка. Хтось порадить по-дружньому: дмухни на неї.

І я дмухну.

І полечу в пустоту пустоти.

1974

Звідкіля в мене цей страх? Який вітер завіяв його зерно і дбайливо полив молодим дощем?

Я озираюсь і лякаюсь тіні, що одірвалась від дерева і крадеться за мною, перетинає світляні калюжі, розлиті ліхтарями.

Будинки склеплюють повіки, вікна мовчазно хрестяться і за фіранками смеркають налякані обличчя.

Ніхто не хоче бачити мого переслідування. Лишають мене самого зі своїм страхом.

Тінь ковзає бруківкою, прослизає попід моїми ногами, попід моєю власною тінню і щезає удалині.

Хто се був? Що йому треба?

Невідомість жене мене навздогін, в темряву й тишу нічного міста, котре відреклося від мене.

Але поволі страх таки розпрямляє листочки, випростовує гілочки і ледачо потягується. Він змушує мене вернутися назад, запорпатися в листя і причаїтися до пори, виловлюючи тіні слів, що давно померли.

Ось вони сходяться до моєї постелі і обступають довкруж, руки холодні кладуть на спітніле чоло, питають:

– Звідкіля в тебе цей страх?

1980

Бачу чудесних русалок на дні голубої склянки. Вони колишуться серед зелених водоростів, а бульбашки повітря здіймаються вгору і плавають на поверхні.

Їхні сонячні перса дзвонять грайливо, і лине музика із голубої склянки, і їхні білі долоні спурхують понад водою, і опадають, розлітаючись, бризки на моє обличчя. На вустах чую смак солодкого вина.

Я розмішую ложечкою русалок у склянці, розмішую їхній світ, вони сполохано метушаться, мало з води не вистрибують.