Юрий Винничук - Ги-ги-и

У цю мить я прокинувся. І знову були сльози на очах і піт на чолі.

Щоночі над ранок снилося мені одне й теж, і щоразу прокидався я, цокочучи зубами, в холодному поту. Шия боліла так, що мені уже важко було повертати голову. Це не могло продовжуватися до безконечності. Хоч я й не надто добре розгледів обличчя мого вбивці, однак я б одразу впізнав його, кожен рух був мені знайомий, як свій.

Одного дня я сам пішов його вистежувати, прихопивши маленьку гостру сокирку, якою ми розрубували кістки. Моросив дощ, було похмуро і гидко. Я вийшов з трамваю біля парку, і з цього місця уже перетворився на лиса, який вистежує здобич. Усі сни про мого переслідувача відбувалися в цьому парку. Я підняв комір і низько на очі насунув капелюха.

Я уважно розглядав кожен кущ, кожен стовбур дерева, де міг причаїтися мій убивця.

У парку було пусто і непривітно, наче в животі здохлої жаби. Шурхотів під ногами пісок, і я намагався ступати обережно.

Щось мигнуло в кутику ока, я зупинився і побачив, як він присів за лавкою. Його важко було б помітити, якби не оцей його поспішний рух. Хвилину я дивився на нього, а він сидів навпочіпки непорушно і, мабуть, цокотів зубами. Тоді я рушив до нього.

У правій руці я стискав сокирку і відчував неймовірну хоробрість. Сокирка мене окрилювала, це було незнайоме раніше почуття, і я, щоб продовжити оці блаженні хвилини, йшов неквапно, мовби плив у плазматичному повітрі. Однак убивця не витримав психічної атаки і, мов заєць, впідстриб помчав уздовж озера.

Мене підхопив вітер, і я полетів за ним, розмахуючи сокиркою, за спиною лопотіли сірі крила плаща.

Я наздогнав його дуже швидко, занадто швидко, що й не встиг натішитися переможним переслідуванням і зрозуміти, що саме цього мені й бракувало все життя – відчуття переслідувача, могутнього переможця, підступного і немилосердного. Моя душа прагла крови, слина клекотіла у роті, баглося зубами вчепитися в карк і не відпускати доти, доки не стече юхою. Я вже чув у роті її смак, що п’янив мене і збуджував, аж не міг стримати гучного рику і дозволив йому вирватися на волю. Перелякане вороння шугонуло в повітря, а з гілок посипалося жовте листя.

Так робиться осінь…

Я змахнув топірцем і з розгону увігнав його глибоко в потилицю мого ворога. Голова розкололася, і з неї заклубочилася густа пара.

Топірець застряг у розчерепленій голові і нервово подригував. Тіло впало охляп, мов коров’яче лайно. Я весело засміявся і поставив ногу на груди поверженого. Всі дерева радісно гримнули одноголосне «гур-ра!»

Але в цю мить зі мною почало діятися щось неприємне і дивне, я відчув себе цукром, який розпускається у каві, цукром, що втрачає свою херувимську непорочну барву.

Це була якраз та мить, коли сон закінчився, і мій убивця прокинувся. Він звівся на ліжку, протер очі, глянув на годинника і гукнув до жінки, що поралася на кухні:

– Вода закипіла?!

– Так! А що?

– То запар мені каву.

Коли вона принесла йому горнятко, він сів у ліжку і почав голосно калатати ложечкою, чекаючи, поки розпуститься цукор.

1985

Розкрий цю товстенну книгу, де кожна сторінка пахне по-своєму, відкрий сторінку, що пахне імбиром, і прочитай трьох старезних бабенцій, трьох самотніх сестер.

З-під хустин їм видніє сиве волосся – хто в нім зараз живе, крім кажанів і сов, крім нічних мотилів і темної папороті?

Коли котрась із них скидає хустину – відразу зривається вітер і чути, як жахно сови кричать і б’ють крилами, як пищать кажани і скрегоче зубами папороть.

Вони розвішують білизну у себе на подвір’ї, котре довкола заросло щільними хащами бузку й жасмину, і з вулиці нічого не побачиш.

Але ми продеремося, ми прикладемо наші очка до дірочок у листі й будемо спостерігати, як…

О, це дивна білизна, це незвичайна білизна, це проклята білизна – бо, може, вона й не білизна.

Кожна з тих шмат має обриси людини – є руки, є ноги і тулуб, і голова, але все це сплюснуте і скидається на мокру шмату.

Ці шматолюди покірно дозволяють себе чіпляти за вуха й руки защіпками до мотузки. Ними вітер гойдає – бом-бом, бом-бом – і вони так смішно змахують ногами. Їхні випрані й накрохмалені тіла такі безвільні, наче разом з водою викрутили з них і душу.

Але ми з тобою не втечемо, будемо й далі спостерігати, будемо читати цю книгу, ховаючись у листі жасмину. Ти любиш жасминовий чай?

Три старезні бабенції, розвісивши білизну, застигають непорушно і пильно вслухаються в шелест листя.