Ой, чого це я, засоромилася своєї злостi Оля. Врештi, зараз менi платять грошi за те, що моя мама робила безкоштовно. А служницi албанськiй платять за те, що сама я робила безкоштовно. Як i всi нашi жiнки. Бiдним не до емансипацiї. Оля криво усмiхнулась: якби не молодший син, я б i слова такого не знала. Просвiтник мiй малий.
Їй раптом фiзично захотiлося скуйовдити Володі волосся. На очi навернулися сльози.
У днi, коли баба Олiмпiя була в добрiй формi, Оля доходила з нею аж до лісосмуги, яка йшла вздовж моря. У лiсi стояли лiтнi «колонiї», збудованi для дiтей фашистською партiєю у двадцяті роки. Дуже схоже на нашi пiонертабори, подумала Оля. Чи на пластовi, згадала через секунду й почала думати про Сергiя. Про Володю, якого лишила ще зовсiм недозрiлим. Ну i про Юру, якого рiк не бачить. Треба не опуститися за цей рiк. Навiть не для Юри. Для себе. Коли я думала, що я, iнженер, буду пiдмивати чужих бабiв. Оцю, яка йде поруч, бурчить i навiть не цiнує того, що я роблю для неї. Ну так, грошi, у її сiм'ї вони є, моїй сiм'ї вони потрiбнi. Тому їхня сiм'я разом настiльки, наскiльки хоче Бруна. Разом-то не живуть, як у нас жили б. А моя сiм'я? Хотiли б жити разом, а не можемо. Хотiла б я працювати за спецiальнiстю, а працюю он ким.
— Чого смурна? — пробурчала баба Олiмпiя. — Ну хочеш без мене побути, шукай замiну. Я вже якось обiйдуся без тебе.
Й баба Олiмпiя раптом заплакала.
— Сеньйора. Сеньйора, — Оля пiдвела бабу до лавочки.
Якось Оля ледь не кинулася навперейми якiйсь бабi на велосипедi. Оля поверталась iз сумками з «Конада», а баба їхала назустрiч. Оля практично впевнена, що це була одна з наших.
Раз перед тим Оля вже помiтила нашi риси обличчя у однiєї жiнки на вулицi. Оля навмисне пiдвернула ногу й голосно вигукнула, як дурна: «Ой, ну це ж треба!». Жiнка зробила морду цеглиною. Потiм Оля зустрiла цю жiнку в «Конадi», та набирала речi у вiзок i розмовляла по мобiльному росiйською. Пiсля такого Олi й самiй не захотiлось iз нею спiлкуватися.
Ще жiночки в мiкроавтобусi радили Олi шукати своїх через церкву. Оля зразу по приїздi зайшла на сайт «Лелеки.орг». Церкви в Червiї, звiсно, не було, зате були в Рiмiнi та Равеннi. Вiдстань i цiна електричкою однаковi. В Рiмiнi лiтургiя у зручнiший для Олi час. Були ще церкви у Чезенi й Сан-Марино. Оля написала всiм священикам на iмейли, вказанi на «Лелеках». Вiдповiдi вiд жодного так i не прийшло.
Пiсля цiєї баби на велосипедi Оля не витримала. Пройшла з сумками з «Конада» повз вiа Меркурiо, сiла на бетонну лавочку на набережнiй i подзвонила Брунi, щоб наполягти-таки на своєму вихiдному в недiлю:
— Поїду в Рiмiнi. В нашу церкву.
— О, звичайно. Я приїду до мами. Ой, тiльки цього тижня не виходить. М-м-м, ой, вибач, наступного теж уже плани. — Бруна силувано засмiялась. — Я не помiчала, що ти дуже релiгiйна.
— О. Та я не дуже. Просто, може, знайду там когось iз наших, хто живе в Червiї.
— А. Добре. Я ж тобi замiну, на тi двi години, поки не знайшла.
Не дуже ти й шукала, подумала Оля.
Вертатися до бабiв не хотiлося. Затримаюся на п'ятнадцять хвилин, скажу, черга в «Конадi».
Подзвонила мамi. Оля вiдкрила тариф додому вiсiм євроцентiв на хвилину, так що могла нарештi поговорити нормально, не скоромовкою.
Говоримо, а мама все натякає на щось, натякає. Щось менi хоче сказати. Кажи вже прямо.
У Наталiї Сергiївни чухався язик. Нарештi вона знайшла привiд, коли донька запитала, чи онуки не забувають до неї заходити. Наталiя Сергiївна сказала:
— Та Сергiй уже мiсяць як у мене живе.
Оля ковтнула слину. Чогось такого вона несвiдомо чекала.
— Ма...
— Тобi ж твiй Юра нiчого не казав?
— Ма.
Наталiя Сергiївна сказала:
— Ти свого Юрочку вiчно захвалюєш, а вiн у тебе...
— Будь ласка.
— Та хiба я що кажу? Живiть собi, як хочете.
— Хiба ми так хочемо?!
— А я тобi завжди казала...
— Ма.
Наталiя Сергiївна цокнула язиком:
— Тiльки я не мала тобi про Сергiя казати.
— Але сказала.
— Олю, не вчи матiр.
— Ма. А чому? Що вiн?
— Я ж не маю казати. «Але сказала», — передражнила Наталiя Сергiївна. — Все, бiльше не скажу. У Сергiя й питай, — i вона єхидно додала: — Чи у Юрочки свого ненаглядного.
— Мама! — гаркнула Оля.
— А я тобi завжди казала...
— Перестань! А то бiльше не буду дзвонити.
— Ну так, ну звичайно. Як матерi, то можна й не дзвонити. А як Юрочцi своєму, вiд якого дiти тiкають...
— Ма, — i Оля схлипнула. — Ну тобi мене зовсiм не шкода, ма?
— Ну вибач, вибач. Оль... Ну вибач. Ото дурна баба. Нащо я тобi взагалi сказала.
Оля поверталася на вiа Меркурiо, й небо вже не здавалося їй яскравим. I не радувало, що сонце в таку пору року може пригрiвати. Шум моря не заспокоював, а здавався занудним. I вiтер бiльше не гладив по обличчю.
Читать дальше