Артём Чапай - Понаїхали

— Сергiя нема?

— Є, сидить у себе, — сказала бабуся. — Їсти будеш? Що ж ти не попередив! Я б яблучний пирiг спекла. Ви ж там...

— Бабусь.

— Та хiба я що кажу?

Вони пройшли на кухню. Бабуся заметушилася, дiстаючи з холодильника та хлiбницi все, що мала.

— Ти ж iз батьком, напевно, тiльки смажену картоплю i їси.

— Будь ласка! — обiрвав бабусю Володя.

Взагалi-то це недалеко вiд правди. Тiльки Володя дуже любив смажену картоплю, яку робив тато.

Слiдом за Володею й бабусею вийшов з кiмнати дiд:

— А що це батько ваш не зайде?

— Та зайнятий, — протягнув Володя.

— Чим вiн там зайнятий? Сидить же без роботи.

Володя промовчав. Бабуся, виклавши на стiл усе, що могла, нарештi присiла на табурет бiля плити. Тяжко вiдсапується:

— Он дєд просив його прийти допомогти картоплю копати.

— Да. I просив, щоб батько твiй прийшов у гаражi менi помiг розiбратись. Iнженер вiн чи гiвно? У мене там є акумулятор голландський... Ти по-голландськи читаєш?

— Нi. По-голландськi нi, — усмiхнувся Володя й поправив окуляри.

— Учишся-учишся, а толку, — пробурчав дiд.

— Справдi.

— А я кажу твоєму батьковi, — зачастила бабуся, — ну дiти ясно, у них уроки, а ти чого не прийдеш, нам не поможеш? У мене так спина вже болить, i руки крутить, i дєд он уже задихується.

— Iнтєлiгєнт всраний ваш батько, — вставив дiд.

Володя промовчав. Вiн i сам городи ненавидить. Краще за той час, який уб'є на городi, книжку прочитає. Та й Сергiй у своїй кiмнатi вдає, нєбось, що алгебру зубрить. А сам хiба що свої чотирнадцять слiв повторює. Володя поправив окуляри на перенiссi й захихотiв: згадав отой анекдот, як бiлоруськi неонацисти поїхали в Нiмеччину брататися до нiмецьких, а нiмецькi їх вiдпиздили.

— Чого ти смiєшся? — образився дiд.

— Та своє згадав.

— Ти мене не слухаєш, — ще бiльше образився дiд.

— Слухаю.

Бабуся сказала дiдовi:

— Ну що ти, як дитина.

Дiд махнув рукою й повернувся в кiмнату до свого телевiзора. Володя посидiв iз бабусею, механiчно пiдтакуючи, жалiючи, коли скаржилась на свої немочi, механiчно вiдповiдаючи на постiйно однаковi запитання, аж поки не здригнувся, почувши сакраментальне «сироти». Подякував за вечерю й пiшов у кiмнату до брата, який так i не вийшов.

Сергiй повертатися додому вiдмовився.

А одного разу, з гуркотом пiднявши за шнурок важкi ролети, Оля побачила за вiкном чисте небо.

Небо вiд того дня було яскраво-синє. Колiр здавався бiльш насиченим на тлi пожовклих верхiвок букiв.

У будинку так само вогко, конденсат на стiнах, волога постiль, холодильник робить пi-пi на себе — зате надворi благодать. Хата перетворюється на оббиту бiлими кахлями клiтку.

Оля знову хоче зайнятися бiгом. Вона робить чергову спробу добитись у Бруни обiцяних їй гарантованих двох годин свободи на добу. Я безправна нелегалка, так — але яка-не-яка домовленiсть у нас є. Бруна усмiхається й запевняє, що Оля має, звiсно, право вiдлучатись. Тiльки треба вирiшити технiчну деталь: знайти Олi замiну на цi двi години. Бруна ж не може приїжджати сама з Равенни. У неї власне життя. Бабу Амалiю можна лишати й саму — її тепер прив'язували до лiжка, одягнувши памперс. А от баба Олiмпiя може захотiти в туалет будь-якої хвилини:

— Я ще не настiльки здурiла, щоб у памперсах сидiти, — низьким голосом сказала баба Олiмпiя. — Ти спорту хочеш? Так давай разом. Я довше проживу, у тебе роботи надовше буде.

— Мамо! — дорiкнула Бруна.

— Не мамай менi. А взуття купи.

Бруна привезла матерi кросiвки та двi палки, схожi на лижнi. Це називалося nordic walking. Гуляти з палками. Спробували ходити по пляжу, але баба Олiмпiя не могла. Почали гуляти набережною, де є лавочки, щоб у будь-який момент сiсти. Спорт для Олi полягав у тому, що вона дуже повiльно йшла позаду баби Олiмпiї, а коли та втомлювалась, то допомагала присiсти на лавочку.

Зате хоч надворi. Вирватися з цiєї клiтки з бiлими кахлями й телевiзором у кутку вiтальнi. Залишити бодай бабу Амалiю, яка лежить прив'язана до лiжка й либиться у стелю, а часом починає наспiвувати.

Пiсля перших сеансiв nordic walking баба Олiмпiя стогнала, лягала на бiк i вимагала вiд Олi то води, то помасувати їй литки — лiкувальний масаж, Олю навчила спецiально запрошена медсестра.

Лежачи на боцi, баба Олiмпiя нагадувала вже не грушу, а веретено.

А баба Амалiя, коли Оля вiдв'язувала її вiд лiжка, усмiхалася:

— Дякую тобi, Бруночко, що ти мною займаєшся.

Оля тепер подумки називала її не баба Амалiя, а баба «Амабiле». Оля швидко вчила iталiйську.

А через два-три-чотири днi, залежно вiд стану баби Олiмпiї, Оля вкотре йшла позаду баби, дивилася на її грушовидну фiгуру. Треба таки бiгати. Я не хочу стати такою, навiть iз вiком. Он Бруна, i не скажеш, що донька баби Олiмпiї. Маленька, рухлива, доглянута, в чудовiй фiзичний формi. От тiльки, — Оля раптом розiзлилась, — у Бруни є час. Вона вся така емансипована за рахунок Олi. Приходячи з роботи, їй не треба доглядати за власною матiр'ю, як свого часу доглядала Олина мама, а з нею й сама Оля. З роботи Бруна повертається у хату в Равеннi, де албанська служниця вже наготувала дiтям Бруни борщ — чи як ото у них, мiнестра. Мiнестра приготована, мати доглянута. Можна й по фiтнес-клубах походити. I бiгати.