Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Синдром слави. Він приходить тоді, коли людина забуває, хто вона така, й починає вірити в те, що кажуть про неї інші. А Суперклас — це омріяний світ усіх, світ, де немає ані темряви, ані тіней і де задовольняються усі твої бажання.

Ігор володіє могутністю. Він боровся протягом усього свого життя, щоб вийти на ту вершину, на якій тепер перебуває. Щоб досягти цього, йому доводилося бути присутнім на вкрай занудних обідах і вечерях, зустрічатися з людьми, яких він зневажав і ненавидів, усміхатися тоді, коли йому хотілося сказати щось брутальне, ображати тих, кого йому було шкода, але хто мусив «послужити прикладом». Він працював удень і вночі, працював на свята й на вихідні, по вуха закопаний у зустрічі зі своїми адвокатами, адміністраторами, державними чиновниками, представниками преси. Він почав із нуля, коли комуністичний режим зазнав краху, й досяг вершини. А крім того, зумів пережити всі політичні бурі та економічні катастрофи, які стрясали його країну протягом перших двох десятиліть нового режиму.

Навіщо йому було все це? Бо він боявся Бога і знав, що Він благословляє його на його шляху, а благословення Бога він мусив шанувати, бо інакше втратив би все.

Звичайно ж, були хвилини, коли його змагало відчуття, що він нехтує найважливішу частину цього благословення — Єву. Але протягом багатьох років він був переконаний у тому, що вона його розуміє, що це тільки тимчасова фаза в їхньому житті, яка хоч трохи й затяглася, проте неодмінно закінчиться, й тоді вони будуть завжди разом. У них були великі плани — подорожі, прогулянки на човнах, самітний будинок на вершині гори, вогонь у каміні й переконаність у тому, що вони зможуть бути там стільки часу, скільки їм захочеться, не думаючи ані про гроші, ані про борги, ані про обов’язки. Вони знайдуть школу для тих багатьох дітей, яких вона йому народить, і цілими днями гулятимуть по навколишніх лісах, вечеряючи в невеличких, але дуже затишних місцевих ресторанчиках. Вони матимуть час на те, щоб доглядати сад, читати, ходити в кіно, робити ті прості речі, які мріють робити всі люди, єдині речі, спроможні заповнити змістом життя будь-якого індивіда, що живе на землі. Коли Ігор приходив додому з купою паперів, які він розкладав на ліжку, і просив її потерпіти ще трохи. Коли його мобільний телефон дзвонив саме в той день, який вони обрали для того, щоб повечеряти разом, і він мусив уривати розмову з нею й протягом тривалого часу щось обговорювати та сперечатися з особою, що була на протилежному кінці лінії, він знову просив її мати трохи терпіння. Він знав, що Єва робила все можливе й неможливе для того, щоб він почував себе комфортно, хоча вряди-годи дуже лагідно нагадувала йому, що їм слід би повтішатися життям, поки вони ще молоді, що їм вистачить грошей на п’ять наступних поколінь.

Ігор погоджувався з нею: він справді міг з усім покінчити сьогодні. Єва усміхалася, ніжно доторкалася до його обличчя — й у цю мить він пригадував, що геть забув про якусь дуже важливу справу, біг до телефону або комп’ютера, розмовляв із кимось або відсилав електронне послання.

Чоловік віком років сорока підводиться, озирається навкруг себе і вимахує над головою газетою з криком:

— «Насильство і кривава різанина в Токіо! Семеро вбитих у салоні комп’ютерних ігор!»

Усі звертають погляди на нього.

— Насильство! Вони не знають, про що їм писати! Справжнє насильство ось воно, тут!

Ігор відчуває, як у нього мороз пішов поза спиною.

— Коли якийсь псих заріже кількох невинних, увесь світ жахається. Але хто звертає увагу на інтелектуальне насильство, яке відбувається в Канні? Наш фестиваль убивають в ім’я диктатури. Тут ідеться зовсім не про те, щоб вибрати найкращий фільм, а про те, щоб учинити злочин проти людства, примушуючи людей купувати продукт, який їм непотрібний, забути про мистецтво й думати тільки про моду, ходити не на перегляд фільмів, а на гала-обіди та гала-вечері. Це неподобство! Я сюди приїхав, щоб…

— Заткнися, — каже йому хтось. — Нікому немає діла до того, чого ти сюди приїхав.

— …Я приїхав сюди, щоб викрити поневолення людських бажань! Бо людей примушують робити вибір, керуючись не розумом, а пропагандою, брехнею! Чому ви такі стурбовані різаниною в Токіо і не звертаєте найменшої уваги на ту різанину, від якої страждає ціле покоління кінематографістів? Чоловік робить паузу, певно, чекаючи схвальних оплесків, але ніхто вже його не слухає, ніхто навіть мовчки не вдумується в його слова; усі знову розмовляють за своїми столами, байдужісінькі до щойно сказаного. Він знову сідає, з виразом найвищої гідності, але серце йому крається від усвідомлення тієї істини, що він лише виставив себе на посміх.