Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Він і чоловік, який сидить тепер сам-один і споглядає обрій, уперше зустрілися на «Першому Баченні». Хамід тоді ще працював на велику фірму, що взяла його на службу як художника, хоч на той час шейх уже створив невеличке військо з одинадцяти персон, яке мало втілити в реальність його ідею про перетворення моди на спосіб показати людям свій світ, свою релігію, свою культуру.

— Більшу частину часу ми тут вислуховуємо пояснення, як прості речі можуть бути представлені у дуже складний спосіб, — сказав тоді він.

Вони проходили перед вітринами, на яких демонструвалися нові тканини, революційні технології їх виробництва, кольори, що набудуть широкого застосування протягом двох наступних років, усе складніші та мудрованіші аксесуари — пояси з платиновими пряжками, футляри для кредитних карток, що відкривалися натисканням на кнопку, браслети, які можна було відрегулювати до міліметра за допомогою інкрустованого діамантами кільця.

Той, до кого він звернувся, подивився на нього згори вниз.

— Світ завжди був і завжди буде складним.

— Я так не думаю. І якщо одного дня я покину фірму, де нині працюю, то тільки для того, щоб відкрити власне підприємство — де все відбуватиметься всупереч тому, що ми нині бачимо.

Модельєр засміявся.

— Ти знаєш, яким є цей світ. Ти вже чув про Федерацію, правда ж чув? Іноземцям туди дуже й дуже важко вступити. Французька Федерація високої моди була одним із найбільш закритих клубів у світі. Вона призначала тих, хто міг взяти участь у Тижнях Паризької Моди, й визначала ті якості, якими мали бути наділені її учасники. Заснована в 1968 році, вона була надзвичайно могутня, і ніхто не мав права використовувати зареєстровану нею марку «Висока Мода» ( Haute Couture ), не ризикуючи потрапити під суд.

Вона випускала десять тисяч примірників «Офіційного каталогу» своїх двох виставок, що відбувалися двічі на рік, вирішувала, як розподілити дві тисячі акредитацій серед журналістів усього світу, добирала великих покупців, призначала місця показу — залежно від значущості модельєра.

— Я знаю, яким він є, — відповів Хамід, закінчуючи на цьому розмову.

Модельєр передчував, що той, із ким він тепер розмовляє, стане в майбутньому його знаменитим суперником і що вони ніколи не будуть друзями.

Через півроку все було готове для великої авантюри — Хамід звільнився зі служби, відкрив своє перше ательє у Сен-Жермен-де-Пре й почав боротися, як умів. Він програв не одну битву. Але зрозумів одну річ: він ніколи не зможе піддатися тиранії великих фірм, які диктують тенденції моди. Він має бути оригінальним, і йому вдалося цього досягти, бо він приніс із собою простоту бедуїнів, мудрість пустелі, те, чого навчився на тому підприємстві високої марки, де працював понад рік, він мав підтримку людей, які глибоко розумілися на фінансах, і мав у своєму розпорядженні оригінальні й ніколи не бачені тут тканини.

Через два роки він відкрив уже п’ять чи шість ательє по всій Франції, і його прийняли до Федерації — не тільки за його талант, а й завдяки з’язкам шейха, чиї представники здійснювали безперервний тиск на ті французькі компанії, що повідкривали філії в його країні.

Відтоді чимало води протекло під паризькими мостами, люди змінювали свої погляди, президенти обиралися або закінчувався термін їхнього мандату, нові технології здобували все більше прихильників, Інтернет запанував над усіма засобами комунікацій на планеті, усе більше галузей людського знання та людської діяльності ставали прозорими й видимими для широкої публіки, розкіш і гламур відвойовували втрачені позиції. Результати праці Хаміда зростали й поширювалися на весь світ, його бізнес тепер охоплював не тільки моду, а й виробництво аксесуарів, меблів, косметики, годинників, ексклюзивних тканин.

Хамід став володарем великої імперії, й усі, хто вкладав гроші в його мрію, були повністю винагороджені тими дивідендами, які він виплачував акціонерам. Він і далі здійснював персональний нагляд за всім, що виробляли його підприємства, був присутній на найважливіших фотосесіях, власноруч малював ескізи до більшості своїх моделей, щонайменше тричі на рік відвідував пустелю, де молився на могилі батька й звітував перед шейхом. Але тепер перед ним постав новий виклик: йому захотілося зняти кінофільм. Він подивився на годинник. Сказав Єві, що їм пора йти.

Вона запитала, чи це справді дуже важливо.

— Не дуже важливо. Але я хочу бути там присутнім.