Анна Хома: Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Василь поводився з Оксаною як давній приятель. Обідня пора, кава, гарна історія і тільки… За тиждень Оксана почала звикати до постаті молодика в обідню пору. Василь був фантастичним оповідачем. І дякуючи цьому Львів поступово ставав якщо не рідним, то дуже-дуже близьким — точно. Одного дня вона несподівано познайомилася навіть з бригадиром Василя, тим самим вуйком Ростиком. Пан Ростик шукав шефа, а Василь у той час звично пив коло Оксани свою каву. Чолов’яга здивовано витріщився на дівчину:

— О, на, маєш! Я Віктора Олеговича шукав, а Василя Невтухату знайшов. Холєра! Він тут кавусю попиває, а мені каже, що має обідню прогулянку. То ти місцевих дівчат зваблюєш, голубе?

Бригадир рентгеном прошив Оксану. Та зашарілася. Василь невдоволено процідив крізь зуби:

— Ну, і що не так, вуйку? То Оксана — моя місцева знайома. Гарна і розумна дівчина. Ми розмовляємо, розумієте? Я її не зваблюю. І не думав. І що ви всі від мене хочете? Мати виховує, батько нотації читає, тепер от ви. Наче з немовлям, чесне слово.

Василь сердито поставив горня на прилавок і вийшов швидким кроком з крамниці.

— Ой, вибачте, — пролепетала невпопад Оксана.

— А ви тут до чого? Він мій небіж, рідня. Син моєї сестри, от і няньчуся тепер, соплі підтираю. Непоганий хлопець, трохи з птахом, правда, в голові. Але будьте обережною з ним, Оксано. Ви — гарна дівчина. Не закохайтеся. Баламут. Вам тут жити, а він — перекотиполе. Завтра — тут, післязавтра у Варшаві чи Відні.

Оксана змовчала. Вона, напевне, не все знала про Василя. Баламут, перекотиполе, Відень, Варшава, районний Гайсин? Така дивна географія мандрів. А як дізнатися більше, якщо він не розповідає? Згідливо кивнула до чоловіка і втупила очі в горнятко. Можливо, вуйко і розповів би Оксані більше про Василя, та до крамниці увійшов новий покупець і дівчина подалася його обслуговувати.

Після цього випадку Василь на тиждень зник. Потім не було Оксани — мала вихідні. Дівчина встигла скучити і за Василем, і за його розмовами, і навіть за кавою. З’явився Василь після її вихідних, з кавою в руках та з гарним настроєм на додачу. А настрою додавала нова цікава бувальщина про Львів. Цього разу про унікальну каплицю Боїмів, котра розташована у самому серці Львова.

— Коли дивишся на неї, Ксеню, то таке відчуття, наче традиційну каплицю вивернули й іконостас опинився назовні. Бо фасад повністю вкритий різьбою, внизу леви з кляпами кілець у мордах, вигадливі квіти, а на вершечку сидить на якомусь ослінчику зажурений Христос. Львівські легенди стверджують, що родина Боїмів могла підземним ходом дістатися зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці.

Того вечора, крім історії про каплицю Боїмів та вечірньої, а не обідньої кави, Оксана від Василя отримала ще два подарунки — маленький букетик волошок, який хлопець весь час тримав під сорочкою і вручив Оксані, вже коли вони прощалися, та несміливий поцілунок в губи і слова: «Пробач за все. Такі, як ти, вартують справжнього»…

Вона промовчала. Стояла заніміла та приголомшена. Хто вона для нього? Хто? І за що вона має пробачити? За те, чого не було? За те, що, не хотячи, викликав у її серці щемку хвилю?

Ось так минуло літо. В приємному товаристві, за розмовами, в очікуванні більшого… Того більшого так прагло юне серденько дівчини, але так і не дочекалося.

Василь як з’явився у її житті, так і роз’явився. Зник. Після першого вересня він просто перестав приходити. Не було ані прощань, ані обіцянок — нічого. Вона знала від шефа, що готель ще не добудований, хоча деякі робітники змушені були припинити роботу. Здебільшого студенти. Василь не був студентом, Оксана це знала. Але яка б причина його не гнала з Гайсина, вона була вагомішою, аніж Оксана. В той останній вечір — то завтра з’ясується, що він був останнім, — говорили про неї. Вона чи не вперше розповіла комусь чужому сумну історію власного життя. Її тато з мамою познайомилися ще у дитячому будинку. Вони були сиротами. Закохалися. Потім з’ясувалося, що в тата є родина. Є сестра і брат, купа різних родичів. А він — пізня дитина. І от коли батьків позбавили батьківських прав, то чомусь ніхто не захотів дрібноту брати до себе. Тож батько майже не признавав своїх родичів. Не зміг пробачити зради. Вперше і востаннє Оксана бачила їх на похороні батька. Ті чужі люди вдавано сумно хустинками витирали сухі очі та шморгали сухими носами. Мали вигляд несправжніх, бутафорних, і Оксана дуже швидко про них забула.