Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Мені, — відповіла тихо Оксана. — Тому я тут. Я ж тут…

Вуйко уважно подивився в очі Оксані і прошепотів:

— Ти ж розумієш, що це вже не той самий Василь з його розповідями про Мазоха чи про львівську дефіляду. Це мужчина, якого війна зробила тим, ким він став. Чесним, жорстоким, різким, справедливим…

Оксана схопила чоловіка за руку:

— Нехай. Він той, хто мені потрібен. Навіть такий.

Світ довкола мінявся. Навпроти, у скверику біля Андріївської церкви, квітли вишні. Їхні білі льолі трохи встидливо виглядали з-за ще майже голих гілок. Галасували діти, поважно прогулювалися пари.

— Алло, Василю, то вуйко. Героям слава! Тут волонтер тебе один на лавці біля Андріївської церкви дожидаєці. А я знаю? Каже, що вони якраз їдуть в район Красногорівки, де твої. Підійди, сконтактуйси. Я твій телефон дав. Що? Ну, ти ж поруч зара, я знаю. Дуй сюда… Та йой. Вони тебе самі впізнають. Серцем, Василю, серцем.

Оксана сиділа під вишнями. Після зливи Львів пахнув не кавою і не марципанами, він пахнув весною. Вишні губили на асфальті своє відцвіле пелюстя, зафарбовуючи доріжки в біле, голуби купалися в теплих калюжах, які залишила по собі львівська злива. Оксана озирнулася. Доріжкою від церкви Андрія назустріч Оксані йшов чоловік з чубом, у камуфляжі, накульгуючи на одну ногу та спираючись на палицю. То був її Василь. Її Василько. І вона ніколи, нізащо від нього не відмовиться. Тихі і спокійні вміють бути впертими.

Зоряна потягнулася і перевернулася в ліжку на інший бік. Перші хвилини після пробудження воліла не розплющувати очі, щоб якийсь час не бачити голомозого Яркового черепа поруч. Аби хтось їй сказав рік тому, що саме лисий хлоп, у якого ще й стирчать вуха, стане її законним чоловіком, напевно, ніколи б тому не повірила. Зоряна завжди упереджено ставилася до чоловіків, які повністю голили голови, бо вважала це нешляхетним. І ось маєш… Уже три місяці минуло відтоді, як вони з Ярославом Нечипоринським стали на шлюбний рушничок.

— Ярку… Ти спиш?

Ярослав рівномірно дихав. Він жодним чином не відреагував на звертання дружини. Його повіки були зімкнуті, а тіло — нерухоме. Якщо й вдавав сон цим пізнім недільним ранком, то робив це дуже майстерно.

Про Ярослава не можна було сказати, що він гарний, як і те, що він негарний. Доволі міцної статури, із правильними рисами обличчя, яке дещо псували світлі брови та вії. Також Ярослав мав маленькі очі каламутного блакитного кольору. На перший погляд, він справляв враження цілковитого флегматика. Але то було геть оманливе враження.

А от Зоряна була справжньою красунею в тому розумінні, яке зазвичай вкладають у визначення «білявка». Її висвітлене волосся і довгі красиві ноги не могли залишити байдужим жодного чоловіка. Зоряна звикла подобатися старим і молодим, одруженим і розлученим, зарученим і вільним, товстим і худим, словом, усім без винятку чоловікам. І коли в минулому році вона випадково почула в компанії, що піднялася на Гарай біля її рідної Жовкви, промовлене про неї незнайомим, вперше баченим хлопцем: «Хто-хто мені мав сподобатися? Зоряна? Вона ж геть звичайна… Нічим не особлива…», — світ навколо дав збій. Зорянина шкала цінностей була зрушена, а звичне уявлення про себе дало велику тріщину. Як таке може бути, аби вона не сподобалася якомусь лисому вухатому хлопові?

Можливо, краще б для неї було, аби вона вдала, що не почула цієї «характеристики», вимовленої вголос, але зовсім не про неї. Незнайомець не підозрював, що Зоряна сидить з іншого боку великого куща ліщини, просто розмовляв собі з Назаром, який його, власне, і запросив до сходження на гору з їхньою шкільною компанією. Але якась рушійна сила, не знана дівчині до того моменту, змусила діяти, говорити, рухатися, робити все, аби таки закохати у себе нечемного нахабу…

— Ярку… — знову покликала Зоряна чоловіка. Цього разу Ярослав потягнувся і розплющив очі. — Ти вже прокинувся? — для чогось перепитала, цього разу стишивши голос до шепоту.

— Авжеж… — буркнув Ярослав. — Хіба ж ти даси виспатися? — спробував пожартувати він після невеликої паузи.

— Ну, як ти вже прокинувся, зроби мені кавусі, будь ласочка! — Зоряна виставила звабливе плечико з-під ковдри і погладила наманікюреним пальчиком щетину на його щоці.