Валерий Шевчук - Срібне молоко

І в уяві дяка Григорія Комарницького оживав шлях, котрий вів його до Чучманської землі, де ходять синиці в синьо-жовтих жупанцях і в круглих, схожих на мисюрки, наголовниках, де зозулі виковують золотими молотками хвилини, години, дні й місяці, а все це складають, як снопи в полукіпки, в роки. Відтак і журавка підіймає до неба довгого дзьоба і видає печального погука, а горобці купаються у жовтому промінні й отрясають на світ його розпилену бронзу. Можливо, саме в тій землі, куди так смутко течуть його очі, і збирався він будувати собі хату з лободи, з дурману, хату, в якій ніхто на нього не нападе, ніхто не ловитиме, не врізуватиме поли, не гнатиметься він світ за очі, а отже, не матиме потреби йти туди – не знати куди, бо нарешті переконається, що оте «не знати куди» і є омріяною Чучманською землею, хоч у тому слові й заховано інше – «мана».

Це й справді була мана, чи омана, бо Змій тільки вдавав із себе сплячого та спокійного, але світ колотити не переставав, і чільним воїном з його полку тут виступала Гапка Дмитриха, яка, поки пан писар чинив допити в отаманській хаті, поглинаючи заодно щедру їжу з наставлених мисок, бігала селом, як встекла, хотіла-бо роздобути собі свідків, котрі б утвердили її правду, в якій сама нітрохи не сумнівалася. Для цього та прудка жінка взула чоботи-скороходи, отож і пурхала, як горобець, але не такий поетичний, як це уявлялося дяку Григорію Комарницькому, а таки сірий і наполоханий, хоча й нахрапистий, тим більше, що до пана писаря в отамановій хаті її не допустив гевал, котрий ту хату в тому часі стеріг.

– Злизни з очей, бабо! – сказав він, ворухнувши страхітливими вусищами, через які більше був схожим на сома, аніж на людину, – бо я пускаю до панів урядових тільки тих, кого вони кличуть.

– А мене не кликали? – схилила на плече гарбузячу голову Гапка.

– А тебе не кликали, – байдуже сказав гевал.

– Та ж бо там про мене йдеться! – верескнула Гапка.

– Про тебе, – смикнув за вус гевал, – але пани урядові хочуть про тебе, бабо, не від тебе, а від чесних людей почути.

– А я вже не чесна? – ще більше звищила голоса Гапка, при тому так, що і в гевала зів'яли вуха, наче листя без доступу вологи. Гевал трохи застрашився, спробував поворушити зів'ялими вухами, а що йому те не вдалося, сторожко помацав пальцями – висіли клаптями, як у деяких клаповухих собак.

– А ти не чесна, – сказав спересердя, – бо чесних до суду не тягнуть. Злизни, бабо, з очей, бо ще бука закоштуєш!

І він і справді звів бучка, але Гапка зовсім не бажала куштувати будь-чиїх бучин, отож чоботи-скороходи понесли її до Ващихи. Ващиха саме стояла в дворі, і Гапка виросла перед нею, ніби з неба впала, на мить закопавшись у землицю.

– Змилуйся, Ващихо, – сказала надто вже напрямець, без жодних перевалок, – скажи, чи син твій удома?

– Мій син? – спроквола спитала Ващиха, вимірюючи очима Гапку від ніг до голови, ніби ніколи її не бачила, а тільки щойно уздріла. – Це ж котрий, бо в мене їх п'ятеро?

– Та ж той, що лигався був з Явдохою, – надто неполітично сказала Гапка, зовсім не дбаючи про закони розумного дискурсу, адже в Київській академії вона не вчилася.

Ващиха ще раз зміряла куценьку, розтіпану, вельми схожу на горобця Гапчину постать і сказала:

– Такого сина в мене нема. Щось переплутала, Гапко, чи ж часом не впилася?

– Та я ж про Трохима питаю.

– То навіщо тобі Трохим?

– А хочу, – заторохкотіла Гапка, – щоб він прийшов до урядових і признався на праві, що злягався з Явдохою.

На те надто пряме слово Ващиха поставила брови сторчма, зиркнула вражено на розтріпаного горобця-бабу перед собою і сказала таким іржавим голосом, що з її слів справді посипалася жовто-червона іржа:

– Я за свого сина отвіту не несу, бо вже дорослий. А коли його звинувачуєш, то постав, Гапко, «лице». А коли не доведеш, – ще іржавіше мовила, – то тобі право знайдуть у Полтаві.

– Але ж про це всі знають! – вражено-наївно вигукнула Гапка.

– Знають чи не знають, – тим-таки іржавим голосом прорекла Ващиха, – а ніхто ще на мого сина «лиця» не подав. Атю на тебе, Гапко, щезни з моїх очей і пропади!

Це останнє речення почув Ващишин пес, а коли вимовляється: «Атю!» – він ніколи не спав, а притьма кидався, був-бо на те добре вивчений, сповняти те, що годилося з обов'язку. Але хоч які прудкі ноги мав той клишоногий, але Гапки таки не наздогнав, відтак сам здивувався, бо де йому, бідасі, знати про чоботи-скороходи. Через це гавкнув кілька разів і винувато подивився на господиню.